ДНІ МАРОДЕРІВ

Розділ 64. Мері та її вовк

Замок трусило.

І річ була не в землетрусі, і навіть не в тому, що Джеймс і Сіріус заклали в підземелля Слізерина десятитонну гнойову бомбу, як божилися зробити ще на другому курсі.

Просто весна розквітала в усій дівочій красі, а отже, наставала пора іспитів. Погода, як на зло, стояла чудова: сонце з ранку до вечора поливало землю теплим нектаром, від якого хмарами цвіли фруктові дерева, соковито зеленіла трава і розбухало все, що тільки може розбухати. Можна було подумати, що природа знущається і відколює ідіотський мюзикл із грудастими дівицями в мереживних декольте, в той час, як усі глядачі страждають на імпотенцію. І трясуться в первозданному жаху.

Найбільшу амплітуду загальної трясучки задавав п'ятий курс. Ці калатали, як цілка на весільному бенкеті: непритомніли, істерили, віщали про швидкий кінець світу й обливалися святою водою. Сьомий курс трясся більш стримано, з гідністю ідейного суїцидника, який уже підніс пістолет до скроні й намагається не обісратися, щоб наприкінці мати кращий вигляд, ніж його попередники. Ну а всі молодші за п'ятий курс тряслися так, за компанію.

Джеймс шльопнув важкий том "Природного магічного відбору" собі на живіт і з хрускотом потягнувся, витягнувши руки над головою. Щойно він це зробив, йому на плечі лягли інші руки, менші й м'якші, і кілька разів стиснули затерплі м'язи.

— Кла-асс... — простогнав Джеймс і похрустів ще й шиєю, розминаючи її. — Евансе, а якщо ти мені ще що-небудь помнеш, я тобі душу продам. Хочеш?

Лілі посміхнулася і виконала його прохання. Пом'яла йому спину.

На жаль, це єдине, що можна було пом'яти в бібліотеці, де за кожним стелажем чулися кроки мадам Пінс. До цього Джеймс і Лілі воліли готуватися на березі озера, розташувавшись десь за кущами, де їх могли застукати хіба що шкільні голуби, або сови. Але з наближенням іспитів доводилося тягати із собою дедалі більше книжок, тож вони перенесли свої побачення до бібліотеки, до витертих, золотих куточків книжок, запорошених сторінок і запиленої напівтемряви між стелажами, від якої в будь-якої нормальної людини (не рахуючи Нюніуса, він ненормальний) починалася алергія.

Тут не було можливості відірватися, як на березі, але, за бажання, можна було потискатися, якщо, звісно, до них не долучалися всім натовпом решта.