ДНІ МАРОДЕРІВ

Розділ 27. Дуже довга ніч

Ремус підійшов до обладунків, що стояли в ніші, і прискіпливо вдивився у своє відображення. Сіре, змарніле обличчя виглядало особливо погано, підсвічене в напівтемряві помаранчевим світлом смолоскипів. Наче він щойно перехворів на драконячу віспу. Ремус відтягнув темні кола під очима донизу й одразу чимось нагадав собі Мирона Вогтейла. Важко зітхнувши, він із силою потер обличчя долонями, наче намагався стерти з нього зрадницькі симптоми, розстебнув кілька верхніх ґудзиків на сорочці, але, розсердившись на таку дурість, сердито застебнув їх назад і тугіше затягнув краватку. І взагалі застебнув мантію.

Розстебнув. Знову застебнув.

— На побачення збираєшся? — їдко поцікавився голос звідкись із глибини обладунків.

— Іди до біса, залізяка, — буркнув Ремус.

Обладунки загриміли сміхом і захлопали порожнім забралом, а Ремус повернувся до злощасних дверей.

Півгодини тому, коли він розпочав нічне патрулювання коридорів, йому передали записку, в якій ішлося про те, що професор Грей хоче негайно переговорити з ним віч-на-віч.

І ось він уже чверть години стояв перед її дверима і ніяк не міг змусити себе постукати. Як повний ідіот.

Зазвичай він не прагнув бути помітним в очах викладачів. Навіть навпаки, довгі роки сусідства з Джеймсом і Сіріусом прищепили йому стійке бажання перетворитися на невидимку. Хоч би як добре він навчався, хоч би які блискучі результати демонстрував, усі, абсолютно всі вчителі дивилися на нього як на петарду із запаленим гнітом, яка якщо ще й не вибухнула досі, то завдяки чистій випадковості. Джеймсу і Сіріусу не зрозуміти. Їм не так страшна прочуханка за те, що вони, бачте, обмотали кабінет передбачень туалетним папером. У їхній особистій справі слова про безвідповідальність і жорстокість не зіграють такої страшної ролі, як у справі перевертня.

Тому-то Ремус і намагався не привертати до себе зайвої уваги.

До останнього часу.

Тепер із ним сталося щось. Тепер він, він, Ремус Люпин, пристрасно, просто до божевілля хотів, щоб його помітили!

Але не всі люди, а тільки одна людина.

Валері Грей.

Те, що він відчував до цієї жінки, не було схоже на всі його попередні прихильності. Якщо Ремус коли-небудь і закохувався в когось, то під час зустрічі з "жертвою" завжди ніяковів, плутав слова, затинався, коротко кажучи, перетворювався на цілковитого ідіота і намагався якнайшвидше розправитися з цим почуттям та збагрити дівчину Сохатому або М'яколапу, або ще комусь з більш привабливих друзів, щоб не так хотілося.