ДНІ МАРОДЕРІВ

Розділ 47. Бруднокровка і Вовк

Ремус кілька разів хлюпнув в обличчя крижаною водою, із силою витер тильним боком долоні вологу з носа й очей і вперся руками в краї раковини, втупившись у своє відображення. Вода капала з його волосся.

"Виродки... ненавиджу!", — неуважно думав він, дивлячись на рожеві, яскраві відмітини, що залишилися після того, як з нього витягли наконечники стріл.

Йому знову наснилося, що він у Мунго. Знову здавалося, що він прив'язаний до ліжка. Знову бачилися ці фігури в лимонних халатах.

Він прокинувся в холодному поту, здригаючись від жаху.

А потім страх змінився тупою ненавистю. Ця ненависть була гіршою за раптовий спалах злості. Ця нагадувала зубний біль.

Ремус випростався і, гордовито дивлячись своєму відображенню в очі, помацав шрами. Два в плечах — цілитель сказав, що йому перебили сухожилля так, щоб він не міг рухати лапами. Ще один — у животі. І останній — у стегні.

Наче його спеціально хотіли позбавити можливості рухатися.

Ті, що були на плечах, усе ще боліли.

Але це дурниця. А ось нещодавно розбита губа саднила, і цей біль підігрівав дрімучий у грудях котел злості.

"Розумієте, молода людина... це як роздвоєння особистості. Оскільки ви довгий час жили в людському суспільстві, вовча свідомість була пригнічена. Під впливом ватажка вона вихлюпнулася назовні й тепер потрібен час, щоб ви повернулися в норму. Тобто, щоб вона знову сховалася. Ви мене розумієте?"

Відображення Ремуса смикало носом і верхньою губою, оголюючи зуби.

Він скуйовдив волосся обома руками й збив густе пасмо так, щоб воно падало на очі. Рухи його руки нагадували помахи лапи. Розворушив його пальцями та ще лютіше втупився в дзеркало.

Люди.

У це слово вливалося все презирство, на яке Ремус був здатний.

Що вони можуть знати про норму?

У них різні норми. У їхньому нормальному світі Ремус Люпин хворий.

Як же довго вони брехали йому.

Друзі.

Тільки тепер він зрозумів. Усе зрозумів, усе до кінця. Між людиною і вовком не буває дружби.

Людина або ненавидить вовка, або ставиться до нього як до вихованця, нехай і улюбленого. Побоювання, підозрілість — це буде завжди. Від цього нікуди не дітися. Він був ідіотом, якщо не розумів цього раніше. А вони... вони йому брехали. Це єдине пояснення. Вони всі троє, всі, вся ця школа, їм не зрозуміти, що він відчуває. Тим паче — що він відчуває тепер.