Мій чужий хлопець

Розбір польотів

- Поки товстий всохне, худий здохне – то про тебе.

Віщала Маринка, підперши підборіддя рукою. Я поглянула на неї спідлоба. Тим часом вона відвернулась. Обрієм пливли білі пухнасті хмари. Небо вилискувало літньою синню. На пікнік батько мене збирав, ніби у похід на тиждень. Канапки з рибою і ковбасою, банани і пізня малина, одна куряча нога і навіть домашній кавун. Маринка теж зробила свій вклад: притягла аж півлітра минулорічного домашнього вина. Останнє розійшлось буквально за півгодини. Я впала у меланхолію, а Маринка загорілась бажанням ту меланхолію розвіяти. Проте як їй то не вдавалось багато місяців, то і сьогодні не було шансів на успішний перебіг подій.

-       Я от одного не розумію: ти більше вбиваєшся за Андрієм чи Аліком?

Питання могло б отримати 11 балів нетактовності з 10, і все ж замість того, щоб відмахнутись черговим: «А яка різниця кінець кінцем?», я вирішила відповісти:

-       Алік.

-       А все ж тобі пора усвідомити, що ви вже ніколи не будете спілкуватись і тим паче дружити.

-       Я розумію, але то не значить, що мені не болить, - з відчаєм протягнула я, дивлячись на літнє небо.

-       Скільки часу пройшло...

-       Да-а...

Трохи п'яні, засмучені, ми дивились на біг хмар і не розуміли: чому у грудях тиснуло, ніби зверху впала бетонна плита. 

-       Я от одного не розумію, - я різко підхопилась і поглянула на Маринку зверху вниз.

Вона примружила одне око від сонця. Інше світились зеленим блиском млосної серйозності.

-       Якими ж це треба бути.. А-а-а, - я сховала голову у колінах, - боже, мій хлопець і найкращий друг трахаються... Нарешті я це сказала в голос. Досі не можу осягнути це лайно.. От скажи: що зі мною не так?

Маринка таки розплющила друге око і поклала мені руку на коліно:

-       Не ситуація лайно, а вони – лайно. Зараз ти поїдеш нарешті. За декілька тижнів...

-       Угу, з ним в одному автобусі.

-       Так Андрій ніби збирався у.. цей.. боже.. я забула, пробач, я погано сображаю..

-       Збирався, а потім передумав.

-       Г..н

Замість того, щоб засміятись від п'яної Маринчиної дотепності, я заскиглила. Перспектива провести декілька годин у одному приміщенні з Андрієм, хоч навіть і не бачити його, змушувала впасти у відчай. Про нього нагадували стільки речей, стільки дрібниць. Однак я почала помічати, що поступово тугу витісняє нерозуміння і лють. До чортиків. Хотілось при зустрічі так ляснути Андрія, щоб аж голова йому відлетіла. А все ж я стримувалась. А він, як на зло, не преминув заставати мене всюди, куди могла ступити нога: на зупинці і в школі, коли здавали підручники, в маршрутці до райцентру і по дорозі до Маринки додому. Це тільки зараз ми вибрались якомога далі, щоб не зустріти цю примару. Останнім часом мені вже здавалось, що Андрій мене насправді не переслідує, просто моя дурна уява розігралась не на жарт. А нас з ним ніколи не існувало.