Мій чужий хлопець

Ініціативність та авантюрність

Накинувши на плечі кофту, я вилетіла з кімнати. Мама і тато Маринки те й встигли, що повернути голови у мою сторону, як я вже зникла за дверима. І як це називати? Звідництво? Дружня допомога? Чи елементарна цікавіть? А хто пропустить такий-то спектакль? Мов вихор несучись повз здорового глузду, я забула захопити ліхтарик. А зараз не літо, і далеко не восьма вечора. Та й зорі, скажу вам, освітлюють нормально місцевість тільки в любовних романах. А тут, у реальному житті, тільки і копирсайся у кущах кропиви і дикої малини, та проклинай долю.

-Допомогти? - Почулось з-за спини.
-Угу. - Не повертаючи голови діловито мугикнула я. - Ключі.
-Зрозумів. - Сказав Андрій і віддав мені ліхтарик, а сам руками розгріб голими руками мокре, колюче і слизьке гілля. Мені здалося, чи зверху почулося дружне зворушене зітхання. Я ледь втрималась, щоб не заскрипіти зубами.
-Як справи? - Між іншим спитала я. Найкраще, що змогла, до речі, придумати. Казали енциклопедії для дівчат: «Завжди май при собі списочок тем для ввічливої розмови». Ох, махнула я тоді рукою на це. Ну і дурепа! І пожинаю зараз плоди.
-Все добре, а ти виглядаєш не дуже. Не те, що б я хотів образити тебе, однак маю запитати - щось сталось? - Гречно, ну, наскільки це було можливо, стоячи до дівчини спиною, запитав Андрій.
-А обов'язково має щось статись, щоб виглядати «не дуже»? Якщо я забула замазати консилером синяки під очима, то це не значить, що в мене горе чи щось типу того. - Закінчивши фразу, у себе в голові я вже тричі застрелилась. Як же можна бути таким стервом?
-Та.. ти права, але я запитав, судячи по твоєму втомленому голосу. Якщо чесно, тут дуже темно, щоб розгледіти свої руки, не те, що конкретно твоє обличчя.
-Це радує. - Видихнула я.
- Тобі подобається говорити, не дивлячись у очі співрозмовника?
-Не знаю. - Я сіпнула плічми, хоч Андрій аж ніяк не міг це побачити. - Ну що, не знайшлись ключі?
-Та поки ні. Дуже темно, навіть ліхтарик не допомагає.
-І як я додому дійду..? - Тихо мовила я сама до себе, але очевидно, що в абсолютній тиші Андрій це почує і задасть цілком логічне запитання:
-Так у вас з дівчатами ніби ночівля..?
-Заснути не можу, коли в кімнаті хтось поряд. - Буркнула перше, що спало на думку. По правді, звикнувши до хропіння Аліка, я могла спати в одній кімнаті з ротою солдат.
-І я теж. - Через голос я відчула Андрієву посмішку. Дівоча компанія знов одночасно зітхнула. Або в мене їде дах, або комусь буде непереливки. - Провести тебе додому?
-Та ні, незручно якось. Попрошу тітку Алю подзвонити..
-.. Це було риторичне питання. - Весело сказав Андрій.
-А, ясно. Тобі ж просто потім додому в іншу сторону.
-Дрібниці.