Мій чужий хлопець

Іронія? Скоріше насмішка долі

-Прокидайся! За п'ять хвилин починається перший урок! Контрольна! - Кричав у слухавку розгніваний Алік. Звичайно, ніякої контрольної у перший понеділок після канікул і бути не могло, однак цей вигук додав мені прискорення. - Чим ти думаєш Оришко?!
-Здогадайся. - Мляво простогнала я, намагаючись підвести важку вранці голову.
-Я в класі, дурепо. Хто ж такі слова серед нормальних людей вживає? Піднімай з ліжка свій другий мозок і йди приводь себе до ладу, хоча тобі, в принципі, вже нічого не допоможе, та й... - Останні його репліки я не могла витримати і мстиво натиснула кнопку «завершити виклик».

Оскільки я вже й так безбожно запізнювалась, про сніданок і мріяти не варто було. Мама чомусь не збудила мене чи взагалі, може, забула про моє існування. Батько зрання поспішав на роботу, і надіятись на його доброту не доводилось. Покладаю великі сподівання на те, що на столі не лежить список «найтерміновіших» справ, які я мала б виконати будь за що. А у такі-от малесенькі списочки мама могла вписати що завгодно. Забрати банку меду у тітки Валі, завезти полагоджену шину її чоловікові, погодувати кролів, зловити на городі Дружка, який знову відірвався. І це ще дрібниці. Колись мама наказала забрати зі школи малу сусідку. Хто ж знав, що мені потрібно повторювати двічі? Того дня довелось повертатись за Лесею крізь завивання вітрів і болючі ляпаси хуртовини.
У перший понеділок після канікул я вирішила залишитись у канікуловому образі. Тобто домашньому. Тобто з червоними очима кіномана і воронячим гніздом замість нормальної зачіски. Можна було б, звичайно, стильним одягом закрити відверту темну пляму непривабливої зовнішності. Я поглянула у вікно: мряка, хмари, калюжі. Ет, ні. Коротка спідниця і осінні легкі туфлі на підборах сумно повертаються у шафу. Натомість їм з'являється бабусин светр із оленями і улюблені, але побиті життям джинси. Варто зважити і на гумові чоботи. Краса красою, а грипу від замочених ніг, ой, як не хочеться. Врешті-решт, коли мій образ затюканої школярки був завершений, я доречно згадала, що забула потурбуватись про вміст мого шкільного портфеля. А там, крім нічого, знаходився ще й значний пласт пилу і мумії дешевих цукерок. Поки я вигрібала із ранця усе непотрібне й незначне сміття, мій телефон устиг прийняти ще кілька повідомлень від злого Аліка. Я навіть їх не читала, просто вимкнула за відсутності потреби інтернет. Мій надокучливий друг і тут не зійшов із позицій - перейшов на SMS. Глибоко зітхнувши, я остаточно і неминучо вимкнула живлення. Тепер йому залишиться тільки відправити листа, а зі швидкістю доставки нашої пошти залишаються тільки голуби. А де їх у селі взяти?
Коли усі найпотрібніші приготування були здійснені, я з деяким острахом глянула на годинник. Запізнююсь.. але, якщо прискорюсь і візьму мамин велосипед, то, може, встигну на третій урок. Якби мама невчасно повернулась додому, певно, від сусідки тітки Валі, то б відірвала мені голову за дурне бажання їхати до школи по калюжах із високою вірогідністю скупатись у багнюці. Дружок за дверима гавкнув, ніби натякав, що варто б винирнути із задумливого заціпеніння. На мокрому, хоч і зацементованому, подвір'ї маминих слідів і її самої я не помітила. Отже, потрібно діяти швидко, адже мама не мала звички довго затримуватись у тітки Валі або у магазині.
Навісом для велосипедів і так званим «літнім гаражем» слугував виноград, що восени був мов діряве голе решето. Батько обожнював азербайджанську долму, отож листки цієї пекельної рослини були у нагоді. Із темно-фіолетових кислих виноградних плодів мама робила вино, таке ж терпке і неприємне на смак. Щоправда Алік, справжній поціновувач домашнього алкоголю, вважав навпаки. Цікаво, він один такий молодий алкоголік чи усі хлопці такі? А, може, і дівчата?
Дещо боязко ведучи велосипеда, я вийшла за двір. Повз, на тлі сірого неба, пролітали одинокі ворони. Від далеко не ніжного вітерця згиналась у три погибелі тьмяна, суха трава. Пейзаж достойний поеми Шевченка. Вдалині, мені здалося, бовваніла постать, розрізаючи густий осінній туман. «Може, Андрій» - радісно тьохнуло серце. Однак крик: «Оришко, ти що узяла мій велосипед?! Зараз же стій!» - розвіяв рожеві сподівання. Я прудко зстрибнула на рудого, бо іржавого, залізного коня і помчала розбитими вулицями. Від маминого крику душа втекла у п'яти. Це надало мені завидної для такої погоди швидкості. Я не оберталася.
Як часто люблять говорити філософи і брехливі люди: «Вір, і у тебе все вийде». Чи то, може, воно не так звучить, чи то, може, я позбавлена краплі удачі, однак, як би я не мріяла цілою і неушкодженою доїхати до школи, таки вилетіла з сідла на першому ж повороті. Рудий кінь зично опинився у глибоченній калюжі, а я - на жмутку сухої трави. Потираючи ніжно названий Аліком плаский другий мозок, я, щоб не гнівити сили природи, подумала, що таки мені повезло. Могли ж ми з велосипедом у польоті позиціями помінятися. І тоді брудною і мокрою була б я, а не мамин улюбленець. Після таких невдач іти до школи аж ніяк не хотілося. Як і додому. Якщо у школі, звертаючи увагу на мій зовнішній вигляд, учителі їдко цікавитимуться, де ж я бродила, то від мами, крім іронічних зауважень, я вислухаю набагато більше. А за вбитий велосипед ще й отримаю купу додаткових пекельних завдань, типу виміряти температуру свині. А чи знаєте ви, як це робиться? Яскрава уява прислужливо піднесла картинку і розписала перспективи найближчого майбутнього. Від невеселих думок я сіпнулася. Хоч-не-хоч, а виловлювати із водного полону велосипеда усе-таки доведеться. Я незграбно підвелася, ще раз поглянула на сумну картину, що розгорнулась перед моїми очима. Світ німував.
Я нервово провела долонями по заднім карманам джинсів. Завше мала погану звичку класти телефон туди. Крім дрібних грошей і поштової марки, у кишенях нічого не виявилося. Після детального обшуку портфеля телефон теж не знайшовся. Згубити я його, певне, не могла. Значить, залишила вдома. Тепер, ні подзвонити Аліку, щоб попередити, що не з'явлюся у школі, ні зв'язатися з його мамою, щоб попрохати пересидіти півдня, ні відправити мамі есемеску з вибаченнями я не могла. У такому випадку доведеться передивитись свої попередні плани. Ні, повертатись додому у перші години опали, я не збиралась, а от до школи таки піду. Хоч на останні уроки потраплю. А, оскільки мокрий велосипед - випробування для моєї тонкої душевної організації, і на нього я нізащо не сяду, то, йдучи пішки, встигну хіба що на п'ятий урок - кохану фізику.
Почув би це Алік помер би зі сміху, чи я б його раніше вдавила за знущання. Коли залізний кінь благополучно виловився із океану, на ймення калюжа, я востаннє обернулась на сільську вулицю. І ні - це не ліричний жест романтичної героїні. Це був судомний рух дитини, яка знала свою матір. А те, що мама може у стані гніву пуститися в погоню, я враховувала. Однак на мокрій дорозі із слідами шин і копит я, на здивування, побачила Родіона. Той із люттю крутив педалі, щосили натискаючи на них ногами у мокрих кросівках. Чесно. З них навіть вода капала. Я ледь втрималась, щоб відмовитись від своїх попередніх переконань і поспішити сховатись від очей Родіона. Бо той, мов медуза Горгона перетворить на кам'яну статую, а у додатку ще й покриє вишуканим матом. А, може, ще й оббризкає.
Часу тікати не було, та й не та я людина, щоб потурати ницим проявам слабкості духу. Отож, гордо звівши голову, я приготувалась вдати із себе байдужу стерву, яка зовсім не боїться рудого задаваку і його гострих слів.
Велосипед різко зупинився зовсім недалеко від мене, що навіть забризкав багнюкою вже й так брудні чоботи. Я сердито глянула на Родіона. Той із не меншою люттю подивився на мене. Андрій, що увесь цей час сидів на багажнику, делікатно кашлянув. Я ніяково привіталася. Ну, принаймні спробувала, бо Родіон уже встиг мене перервати. Він усюди. Він і його довжелезний язик.
-Певно, нечесно ти маєш десять з фіз-ри, що навіть на велику втриматись не можеш. В селі живеш, а гонорова, як справжня паня. Ти диви на неї, Андрію. - Родіон зухвало звернувся до свого пасажира за підтримкою, однак той вирішив тримати нейтралітет. - Давай влаштуємо перегони. Хочу подивитись, як ти ще раз скупаєшся в калюжі.
-А ти, мабуть, зовсім сором втратив, що в школі не з'являєшся. Не боїшся, що і у бурсу такого відсталого не візьмуть? -
-А ти сумуєш, що не бачиш мене часто, раз таке заговорила. Та і загалом, хто б казав, сама, мов з болота вилізла і в школу не поспішаєш. - Родіон сперся ліктями на раму велосипеда, і таким чином його очі опинились на рівні моїх. - А де ж це Алік? Болонка породиста є, а хазяїна не видно.
-Мене значить не гребуєш і так і сяк ображати, а про Аліка й поганого слівця не мовиш. Боїшся, Родіон? - Кажуть, коли називаєш людину на ймення, то і фраза, підсилена звертанням, краще сприймається. Може, зараз, почувши це, Родіон нарешті усвідомить, що варто б нарешті стулити пельку.
-Не боюся. Я його навіть поважаю, тільки от не розумію, як такий хлопець може дружити із тобою. - Родіон зневажливо просканував мене. Варто зазначити, що сьогодні я виглядала справжні не дуже.
-Таким же чином, як я спілкуюся з тобою. - Андрій нарешті заговорив, щоб своїм втручанням завершити суперечку, яка б могла перерости у Шевченківську «сцену генерального мордобитія».
Ми з Родіоном одночасно закотили очі. Він, мабуть, ображено, бо друг не підтримав його, а я не могла по-іншому відреагувати на таке пізнє втручання. Щоб не вчепитися Родіону у волосся, я звернула свій погляд на Андрія. Той, як завжди, охайний і недосяжно прекрасний. Справжній чепурун. Волосся після швидкої їзди трохи розтріпалося, але все одно спадало м'якими каштановими хвилями. Акуратні брови, тонкий ніс. Завжди добрі й теплі світлі очі. Здавалося б, пересічна зовнішність пересічного хлопця. Однак, однак, однак...
Родіон - повна його протилежність. Рудий, як оранжевими бувають тільки стиглі апельсини, із палкими і трохи сердитими зеленими очима. Завше - у м'ятих футболках і побитих життям кросівках. Якби не цей зірвиголова, Андрій би так і залишився непомітним розумним хлопцем із четвертої парти біля вікна. Я згадала, як вперше вони сіли разом, і так почалася їхня міцна дружба. Дівчатка-яойщиці нашого класу не втрачали нагоди відпустити жарт, інший про їхні «традиційні» стосунки. Проте моєю єдиною реакцією на цю відверту маячню було прокручування пальцем біля скроні. І, якщо десь це нормально, навіть вітається, то тільки не тут: у моїй країні, у моєму селі, у моєму класі. Я от теж проводжу безліч часу з Аліком. Це ж не значить, що ми зустрічаємось.
Як би я не хотіла, для потішання дівочого серця, залишитись наодинці з Андрієм, однак від Родіона так просто не позбудешся. Цей реп'ях пошматує мені нерви і витрусить душу з Андрія, аби тільки насолити нам обом. Мстивості, по собі знаю, йому не займати. Хтось казав, що, якщо ворогують батьки, то хоч дітям потрібно закопати знаряддя війни і нормально спілкуватися. Маячня романтичних ідіотів. Скільки себе пам'ятаю, я завжди ненавиділа Родіона, і досі не могла прийняти його дружби з Андрієм, хоч це, загалом, і не моя справа.
-Оришко, то що, їдемо? - М'яко звернувся до мене Андрій. Я ж замість того, щоб потонути у світлих очах неймовірного хлопця, перевела погляд на Родіона, що стояв у тій самій позі, спершись ліктями на руль, перед Андрієм. - Може, ще на четвертий встигнемо. Хоча, справді, далекувато. Потрібно спішити.
-Та.. - Колючі очі Родіона виражали німим докором усе презирство світу. Аби до мене ще краще дійшло, що він понад усе не бажає нашої сумісної поїздки, Родіон ще й губами мене послав, наскільки я зрозуміла. - Я піду пішки, велосипед мокрий - неможливо нормально доїхати.
-І справді. Давай, може, Родіон повезе до школи твій велосипед, а ми дійдемо разом пішки?
-Га?
-Що?!
-Так, друже, це чудово, однак вішати все не мене - дещо егоїстично. Такий план: кидаємо відьму на раму, велик завозимо .. он хоч до Петровича і нормально доїжджаємо до школи.
-План, звичайно, має право на життя... - Заплющимо очі на очевидну образу, але позбавити мене надії прогулятись з красивим хлопцем?! Я вже настроїлась на потрібний лад, та й Андрій не виглядає задоволеним Родіоновою ідеєю. - Але відразу видно - таке міг вигадати тільки такий самовпевнений придурок, як ти, нездатний прораховувати наперед.
-І що ж не так? - Їдко поцікавився Родіон.
-Велик не витримає. - Спокійно сказала я. У цю ж секунду Родіон відкрив рота, щоб поділитися тисячею і одним порівнянням мене і корови/цистерни/машини. Я не дала йому й слова сказати. - Твій агрегат, варто підмітити, зовсім хирявий, на моє око. З нього і так гайки летіли, поки ви їхали, а ще п'ятдесят кілограм ваги, і твоєму залізному коню кінець. - Мій спокійний тон і врівноважений стан змусив хлопців задуматись.
-А Петрович ближче до зими взагалі до онуків у місто переїжджає. - Додав Андрій. Мені здалося, чи він справді хоче побути трохи зі мною?
-Ну тоді ходімо утрьох пішки. - Із посмішкою, що не приховувала агресії відповів Родіон.
-У тебе ще контрольна, перед канікулами виконана, не переписана. Степанівна ж голову відірве, якщо не з'явишся, і так запізнився. - Андрій поглянув на наручний годинник. - Зараз чверть на дванадцяту. Із такими дорогами ти якраз устигнеш до початку четвертого уроку.
Родіон, зціпивши зуби, мовчки прослідкував поглядом, як Андрій остаточно відійшов від багажника. Потім подарував мені повний ненависті погляд. Я не забарилась із відповіддю. Мов сміття, ухопив руль мого велосипеда і зірвався з місця. Якби дороги не були мокрі, ми б побачили куряву, яка здіймалася за його спиною. Андрій озирнувся, ніби щось шукав і таки знайшов, і підняв із землі мого портфеля. Я про нього через це напруження і забула. Коли ж Андрій мовчки знизав плечами на моє прохання віддати ранець і так же невимушено повісив його собі на плече, я зовсім розцвіла. От Алік ніс мої речі тільки для того, щоб подратувати мене або після півгодини дівчачого істеричного ниття. Звичайно, простий жест ввічливості аж ніяк не міг бути зізнанням у вічному коханні, однак моє серце прагнуло його розпізнати саме так.
Отак ми і йшли, наперекір калюжам і багнюці, - прекрасний лицар і брудна наївна простачка, що колись була впевнена в тому, що своїми сумнівними принадами зможе закохати у себе чарівного красеня.

не перестаю дякувати людині, з чиєї легкої руки я затіяла це, і ще одній людині, яка, смиренно вислухавши мій нестримний словесний потік, давала доречні поради щодо сюжету. о, і скидаю капелюха перед читачами, бо хто, як не ви, надихають на нові й нові письменницькі подвиги
Kathya_Martin 🙋