Мій чужий хлопець

Дівчина з минулого (ч.1)

Депресивність - це коли ти кожен день вибираєшся на екскурсії, заходиш до дорогих крамниць, відпочиваєш фізично, однак все-одно хочеш додому. Йшов четвертий день у місті. Мій настрій псувався пропорційно проведеним поза селом годинам. Ранок починався із підкреслено лагідного (щоб тітка Олена, не дай боже, не подумала, що в цій хаті панує не мир та благодать) маминого звертання: «Доню, прокидайся». Мабуть, тут про будильник не чули. Швидко привітні посмішки набридли, адже, як здається мені, не можна так щиро радіти гостям, які затримуються довше, ніж на добу. Батько не витримував нерви Стебкових, зникаючи рано вранці і з'являючись з нами під вечір. Хоча в зимовий час після шести панувала ніч.

Новий рік пройшов сумбурно: із вином, вітаннями, салютом і плачем наляканих малюків. Пів ночі ми спілкувались з Андрієм. Я сильно не сумувала за ним, адже бувало, що ми й по тижню не бачились. Однак сидячи під ковдрою у капелюсі ельфа, шепочучи у слухавку, я відчувала святкову атмосферу. Бентежне життя змусило мене дізнаватись про стан Аліка у мого хлопця. Тепер саме вони вдвох нагадували найкращих друзів. Це засмучувало, але ревності не викликало. Я самовпевнено вважала, що мене замінити неможливо. Андрій повідомив, що Алік на днях сказав, що вступатиме до того ж ВУЗу, що й мій хлопець. Я сприйняла новину флегматично - туди усі хочуть. Хоч на мене осяйний та престижний цей університет враження не справив. Краще почуваєш себе у менш популярному, проте затишному інституті на окраїні із гуртожитком через дорогу. Саме так я і заявила батькам. Мама спершу хотіла направити мене на шлях істинний, розхвалюючи і так і сяк навчальні програми, вдале місцезнаходження й найвищий рівень акредитації. Батько тільки знизав плечима, мовляв не бачу конкурентів сільському училищу, але то все були просто жарти.

В якийсь день я просто не витримала і прямо сказала, що потребую хоч годинку побути на самоті. Здавалось, батьки того й чекали - помахали рукою й чкурнули в один із романтичних ресторанів у центрі. Вперше за тиждень з обох боків не чулось надокучливе бубніння, плач, обмін приємностями. Гамір міста обіймав, а не стискав у своїх обіймах. Бруківка приємно відчувалась під ногами, а з-за хмар нарешті визирнуло сонце. Перебуваючи у веселому настрої, я вирішила набрати Андрія. Він достатньо швидко, як завжди, відгукнувся:

- Ну, розказуй, - він посміхнувся, хоч це і неможливо було побачити. - Вперше дзвониш мені не пізно ввечері чи вночі. Ці наші бесіди о першій ночі спричинили сумніви у моєї мами щодо мого статевого здоров'я.
- Що-о?
- Не знаю, як у тебе там із звукоізоляцією, а у нас між спальнями - мов картон. От прикинь діду слухати усі ці зізнання в коханні до труни і на довершення «ні ти кидай слухавку, ні ти, ні ти».
- Я так ніколи не кажу!
- Може, ти просто не пам'ятаєш своєї сонної милої маячні, - коли я вдавано ображено засопіла в слухавку, він засміявся. - Коротше ж, щоб не турбувати їхній сон я виходжу до вбиральні...
- Мовчи, не продовжуй .. зрозуміла, - крізь сміх проговорила я. - А я проходжу зараз повз пам'ятник Шевченку.
- У нього вигляд старого змученого козарлюги?
- У нього вуса по плечі, - на хвильку пригледівшись, констатувала я.
- Тоді, не зупиняйся - йди далі. Я, до речі, знайшов крутий канал із мемчиками з укр. літ. Зараз договоримо, скину посилання, - Андрій на секунду замовчав, я якраз зайшла у сквер і сіла на довгу дерев'яну лаву. - Як там мама з татом?
- Потихеньку. Кинули мене напризволяще й не згадують. Як справи у діда Ореста? - я знала, що Андрій найбільше любив маминого тата і запитала про нього, знаючи, що для мого хлопця це важливо.
- Плідно. Його самогонний апарат і неабиякий талант впарювати діють. Вчора продав Родіону якусь бадягу по найвищій ціні. Рудий ридає. П'є і ридає.
- Схоже на нього, - не вказуючи конкретно ні про кого, відповіла я. - Стереометрія вчиться?
- Після тригонометричних формул мені море по коліна! Лускаю задачки мов горішки, - похвалився він. - ЗНО на 200!
- І що, таки сам розв'язуєш? - з іронією в голосі запитала я.
- Ну, не сам, звичайно. Алік контролює і каже, що мені до ідеалу ще декілька мільйонів варіантів пророзв'язувати, - Андрій зітхнув. - Вчора до пізнього вечора посиділи над однією задачею. Алік сказав, поки не знайдемо відповідь, додому я не піду.
- Ніколи не помічала за ним такої активної участі, - задумливо промимрила я, потім вирішила звести усе до жарту: - Слухай, чим ти йому там відплачуєш?
- Там свої справи... - знічено сказав Андрій. Трохи помовчав, але потім з посмішкою додав: - Маю вже йти. Як побачу - зацілую.
- Хто там ще кого зацілує... - із сарказмом сказала я і натиснула на кнопку «Завершити виклик».

Довго сидіти взимку на вулиці для здоров'я некорисно. Отож майже відразу я підхопилася й почала від нудьги бродити зимовим парком. Хоч з дерев вже давно опала листва, він усе ж здавався мені чарівним. Повз снували усміхнені люди, осяяні відчуттям святковості. Я ж вдивлялась у їхні обличчя, аби побачити щось близьке до себе - умиротворення й задумливість. Одна дівчина, що повільно йшла проти натовпу, здалась мені знайомою. Я від нічого робити наздогнала її. Напряму зупиняти і вдивлятись в обличчя - знайома-незнайома, я не наважилась. Однак думати, що робити далі не довелось - вона сама обернулась.

присвячується ЗНО з історії. загалом, зараз все, шо я роблю, присвячується ЗНО...