Мій чужий хлопець

(О)манливий шепіт

За одинадцять років навчання у пекельному храмі науки, я встигла змінити, мабуть, близько двадцяти місць дислокації. І хай там що, найкращий вид завжди розгортався переді мною з останньої парти ряду біля вікна. Безумовно, кволе жевріння на межі бачення вчителя мало тисячу плюсів. Ніхто ніколи не звертає уваги на непомітного нечесного учня зі шпаргалкою у пеналі, або нагло розгорнутим зошитом, чи, наприклад, ти можеш безболісно для себе погомоніти з сусідами. А як, бува, внадиться зовсім нудний урок, то тільки глянь у вікно, а там же, хоч і село, таки кипить життя! Не вистачало часом урбаністичного пейзажу і дратуючого зойку машин чи іншого транспорту, галасу перехожих і азбуки звуків світлофорів, однак я завжди нагадувала собі, варто бути вдячним за те, що маєш. А мала я трохи калюж, писк младшокласників і перегук дзвіночків велосипедистів.

Із початкової школи, де ми усі мали тільки примарне уявлення про світ навкруги, до старшої, де все частіше ширилися балачки про переїзд до міста, я залишалась поза амбіційними розмовами, надаючи перевагу мовчазним роздумам. Коли ти ледь трохи невпевнений у собі, то не будеш палко заявляти про свою виключність і усі шанси вступу до міського ВУЗу, а не коледжу у найближчому районному центрі. Зараз актуальними були професії, де потрібні «золоті руки», а не чистий розум. Це знання, при згадці, псувало мені настрій, адже перекладач - аж ніяк не популярний вибір серед роботодавців. Залишалось тільки надіятись на посмішку (а не насмішку!) долі та чекати ЗНО.

У популярних дівчат - боже мій, це я! - завжди мала б бути свита подружок, яка завжди підтримує будь-яке, навіть найдурніше, слово головної. На жаль, геть пустих і поверхневих панянок у нашому класі зроду не водилося. Нікого нізащо не ображали, а тих, хто інколи забувався, влучно, проте не жорстоко, ставили на місце. У такому оточенні ти не виростеш поганою людиною. Ніколи.

-Оришко, як плануєш відгуляти Хелловін? - На край моєї останньої парти підсіла Маринка із лукавою посмішкою. - Тільки не кажи, що вдома.
-Вд.. Та таке, навіть не знаю. - Відвела очі я. Ну, взагалі то, вечір Хелловіну - крутий привід повести півночі за читанням книжок Кінга.
-Батьки мені самі запропонували, мовляв, робіть, що захочете, тільки не вилазьте з другого поверху. - Маринка удавано сумно зітхнула. - Буде нереально круто, влаштуємо піжамну вечірку.
-А хто ще збирається прийти? - Байдужо запитала я, десь глибоко всередині розуміючи, що Кінга доведеться відкласти до кращого випадку.
-Таня, Марта, ти.. - Почала задумливо перераховувати Маринка, потім оглянулась на Олю. Та кивнула головою і помахала нам. - Оля, може, ще хтось із десятих підтягнеться. Загалом буде весела компанія.
-Усі ці веселі компанії.. - Я зітхнула. Перебування в оточенні незнайомців могло б зробити мене мовчазною наляканою лялькою.
-Так нумо покличемо Аліка. - До нас підійшла Марта, яка, мабуть, до цього чула усю розмову, проте тільки зараз вирішила долучитися.
-Та це ніби only дівоча вечірка..? - Не могла втриматись, щоб запитально підняти брови. Там, ми дружимо, та чи привід це тягнути за собою усюди Аліка?
-Йому можна. - Весело сказала Маринка, і вони з Мартою засміялись. Вони так хочуть, щоб я прийшла, що готові запросити до себе хлопця..?
-А, може, і нам можна? - Нізвідки за спиною Марти з'явився Андрій. Поряд з ним, зрозуміло, стояв Родіон із зухвалою посмішкою. І все це біля моєї парти!
-Та.. - Знітилась Маринка. Чи, мабуть, вже уявляла, що скажуть їй батьки про ідею перебування трьох хлопців на «суто дівочій» вечірці.
-Друже, якщо можна Аліку, це не значить, що і нам теж! - Звучно ляснувши по плечу друга, глузливо мовив Родіон і засміявся. Прикро, проте усі, крім мене, зрозуміло, засміялись теж. Хтось сонячно, як Маринка, хтось натягнуто, як Андрій.

Я нервово підвелася, адже, чесно, не знала як реагувати. А у компанії, де ти єдина не зрозуміла жарту, залишатись не хотілось. Можливо, ця дещо ніякова ситуація допоможе мені відмовити Маринці, і тоді, все піде за планом. Звичайно, часом навіть мені - невиправній зануді, хотілось побути серед людей і веселих розмов, однак не сьогодні, і не завтра, і не через тиждень. Зараз на мене напала інтровертична меланхолія, а значить - нікого, крім Аліка, бачити не хочу! (Навіть Андрія?) Я істерично труснула головою, мов навіжена. А як, по вашому, виганяти надокучливі думки?
Шкільними коридорами проносилися знайомі обличчя. Я не забувала ввічливо вітатися із вчителями і відповідати на дружні оклики з боку школярів. Алік виявився у їдальні, пригортаючи любовно до себе компот і підручник з алгебри. А поряд, поринувши у світ смартфона, опинились мої однокласники - друзі Аліка. Чи доречно виривати його із нірвани? Він, як завжди, вирішив усе за мене - просто відірвав очі від химерного тексту і привітно махнув мені рукою. Я залишилась стояти на місці. Алік запитально глянув на мене, потім кивнув хлопцям, закрив підручник і підвівся. Компот довелось теж залишити на столі, бо робітниця їдальні надто уважно спостерігала рухами Аліка, а виносити посуд, звичайно, не можна.

-Ну, і що сталось? - Без зайвих церемоній почав Алік. Можливо, річ була у тім, що до дзвінка залишалось не так багато.
-Ходімо, посидимо на підвіконні.
-Так вони ж холодні! - Вигукнув Алік.
-Підкладемо твій піджак. - Байдужо мовила я.
-А, ну тоді інша справа. - Іронічно сказав Алік і узяв мене за руку.

А що саме я мала йому розповісти? Що мені не сподобались натяки Родіона і Маринки? Що в мене поганий настрій? Що я не знаю, ким мені бути? Перше - відверта дурниця, про останні він і так знає. Я просто так, виходить, схвилювала людину і маніпулюю її ставленням до мене. Чи це і є дружба?

Підвіконня на першому поверсі були найширшими, однак, поки школа не опалювалась, то і найхолоднішими. На них ми присіли, попередньо застлавши поверхню сірим Аліковим жакетом. Алік закинув ноги на підвіконня, я повторила його рух, хоч сьогодні була у спідниці. Ми притулились спинами один до одного. І починати першим ніхто не хотів.

-Нічого не сталось. - Врешті стомлено видихнула я.
-І в мене.
-Ми сумуємо за одним і тим же?
-Мабуть. - Посміхнувся Алік. А, може, і ні. Проте у схожих ліричних випадках він завжди ховався за посмішкою.
-Як легко нам інколи вибити землю з-під ніг...
-Одним невдалим словом.
-Чи жартом.
-І хто жартівник? - Між іншим поцікавився Алік.
-Ти сам можеш легко здогадатись.
-Не хочу. - Він стомлено прихилився своєю потилицею до моєї.
-Хто ти, Алік?

Це питання залишилось без відповіді, а інтимну атмосферу розірвав різкий трель дзвінка. До класу ми повертались у мовчанні.

присвячується моїй утомі, тротуарам у січні, залізній руці обов'язку і трьом предметам ЗНО. а ще любові всешкільній