Мій чужий хлопець

Запилюжена парча (ч.1)

Не лізьте людям в душу

Я не любила ранки. Чесно, усіма фібрами душі їх ненавиділа. Години, коли земля покрита липкою сизою імлою і кожен крок віддається ієрихонською трубою у вухах, я намагалась пережити якомога швидше. Однак жорсткий розпорядок, складений особисто мною, вимагав абсолютного його дотримання. Прокидаючись о п'ятій ранку із першими півнями, я відчувала себе маріонеткою не чужих, а власних правил. Кожного дня, із понеділка по п'ятницю, я пробігала два кілометри - до пошти і назад. Із пізньої осені до весни вуличні пробіжки доводилось відкладати, тому що мої кросівки не витримували розбитих сільський доріг, і тоді я часто зависала у шкільному спортзалі. Коли ж нерівномірність розкладу шкільного автобуса залишала мене з носом, я додавала до своєї загальної норми ще чотири кілометри. Додому мене зазвичай повертали сусіди, доставляючи на своїх машинах, за що їм була і є щиро вдячною. Алік (як про нього не згадати), до його честі, не раз позичав мені свого велосипеда, а сам брав батькового, і ми разом повертались додому. Варто зазначити, що йому теж був резон з таких-от поїздок. Моя мама (свята жінка) пригощала Аліка найароматнішим чаєм і найсмачнішими бутербродами або пирогом, або що там вдома було. Він часто залишався у мене на ночівлю. Мама лукаво посміхалась, а батько незмінно хмурив брови. А потім майже усю ніч ми підслуховували чужу, але дуже цікаву розмову. Батько доводив мамі, що ми, певно, вже цілуємось за закритими дверима, а, може, ще гірше.. Вона ж, у відповідь, сміялась з нього і повторювала, що єдина річ, у якій вона впевнена - це наші суто дружні стосунки. Алік, почувши таке, звичайно, намагався мені довести протилежне. Але ми, безумовно, ніколи не перетинали межу. Як же я любила наші нічні розмови із тупим іржанням і моїми істеричними сльозами. Десь у глибині душі я розуміла, що такого друга у мене більше ніколи не буде.
-Ти вважаєш себе красивим? - В'яло запитала я Аліка, закинувши свої ноги йому на коліна. Ми сиділи на старому дивані і робили вигляд, що дивимось телевізор. Уже було опів на десяту, на зміну дурним жартам прийшли ліричні відступи. - Це так важливо бути упевненим у собі.
-Звичайно, вважаю. Тобто, повинен же хтось із нас вийти личком. - Я посміхнулась. Такі жарти вже давно мене не ображали.
-З лиця води не пити. «Душа в тебе погана. Погана якась душа...
-.. хоч і божественний.» - Ми закінчили цю цитату разом. Роман «Місто» читався саме на цьому дивані, сторінка за сторінкою, розділ за розділом. А, оскільки ми обидва любили літературу, то і твори за програмою знали блискуче. От тільки він - математик, а я - гуманітарій.
-Якщо ж ти такий красунчик, чому ж так нікого в себе і не закохав?
-Тому що це можливо лише тоді, коли сам любиш. Принаймні, у мене так цей механізм працює. Якби я захотів, щоб ти або ще хтось стала моєю дівчиною, я б зробив це менше, ніж за тиждень. - Він ліниво дивився своїми масними очима у мої очі.
-Ти верзеш дурниці, самовпевнений хлопче. Не можна такого казати навіть найкращим друзям. - Його слова отруйною голкою впились у моє серце. Тисячі думок, що роїлись в голові, готові були зірватись палаючим феєрверком.
-Я кинув тобі виклик, а ти уже його прийняла.
-Ну добре! - Мов сполохана кішка прошипіла я. Тепер його наглі очі вимагали моїх активних дій.