Мій чужий хлопець

Казочки

Буденність. У шибку з хаотичною частотою стукає яблунева гілка. З двору лунає ледь чутне гавкання собаки, і мені здається, що йому, мабуть, нудно, а, може, так само не по собі, як мені. Мама копирсається у тарілці з яєчнею, і шкряботіння виделки добряче діє на нерви. Я вже п'яту хвилину збираюсь з думками, щоб розповісти їй про нас з Андрієм.

- Мам... - починаю я.
- Поки я не забула: ти нагодувала Дружка? - не підводячи очей, спитала вона.
- Що? Так. Так, нагодувала. Так от, мамо, у моєму житті дещо змінилося..
- У твоєму житті чи не щодня щось змінюється. Скажи мені краще: ти визначилася з предметами на ЗНО? - Тепер вона вже дивилась на мене прямо, гостро, запитально. Я знову відчула себе кроликом.
- Ну, здебільшого. Думаю, чи брати четвертим математику.
- Звичайно. Проте краще, на мою думку, біологію. Але це вже ти сама вирішуй. - мама закидає у рота останній шматочок страви і перед тим як піднятись звертається до мене. - Що ти там хотіла - потім розкажеш. Винеси сміття, будь ласка.

Її тонка постать швидко зникає. Я безсило кладу голову на руки. Це була вже третя спроба.
Якщо ви думаєте, що сміття - це елегантний чорний пакет, за розмірами менший за мій портфель, то ви помиляєтесь. На мові моєї мами, винести сміття - це знайти десь в кінці городу рядно із залишками листя, корінців і всього того, що накидають безсовісні хами на нашу ділянку. Попередньо натягши на себе усе те, що не жалко я поплелась на вулицю.

Земля вкрилась інеєм, і дороги підмерзли. Це саме той найпрекрасніший період пізньої осені, коли ганяти великом сільськими дорогами - найкраще, що міг придумати передбачливий авантюрист. Із сараю долинала метушня - то батько, мабуть. Будучи втомленою маминим ігнором, кипами роботи, дивними підозрами та розладом у відносинах з найкращим другом, я вирішила утнути те, що раніше не зробила б.

- ТАТУ-У-У-У! - щосили заволала я, навіть не намагаючись підійти ближче до сараю, в якому він знаходився (боялась ненароком злякати порив).
- ЩО? - почулось здавлений басистий рик тата. Здалось, що я все роблю правильно.
- У МЕНЕ З'ЯВИВСЯ ХЛОПЕ-Е-ЕЦЬ!

А далі тиша. Така, що ніби після неї має щось статися. І ось я стою в кінці городу з величезним рудим рядном за спиною, а до хвірточки, що відділяла ділянку і будинок підходить похмурий батько - брудний, весь у мазуті і ще у чомусь незрозумілого кольору. Мовчки долає ці сто п'ятдесят метрів між нами, відбирає «сміття» і неясно яким способом широким жестом згрібає мене під руку.