Мій чужий хлопець

Скажи щось

Достатньо важко, скажу я вам, пити чай, щоб навіть звуки сьорбання здавались суворими. На скатертині в зелений горох виявилась застаріла пляма від кави, а у лівому верхньому кутку, де завше вішали ікони, оселився жирний павук. У деяких місцях дерев'яна підлога була пощерблена, і я б цього, чесно, не з'ясувала б, якби не дивилась будь-куди, та не на Андрія. Хоча, чесно кажучи, він на мене взагалі не підіймав очей - поринув у світ смартфона. Раптом із сіней, де останні хвилини три копошилась пані Мирослава, почулась мелодія. Say Something. Символічно. Ну що ж, будемо вважати це за підказку зверху.

- Як з'їздив до міста? - дещо в'їдливо, ніби хотіла його у чомусь звинуватити, запитала я.
- Я не їздив, - він підняв на мене свої світлі теплі очі, не затуманені, ні підозрами, ні здогадками, ні образами. - Холодно ж, подумав, що краще пересидіти вдома, - заговорив так, ніби не було до цього трьох хвилин гнітючого мовчання, ніби обіймав мене своїм м'яким баритоном.
- Так що ж ти не вдома? - у цю репліку я вклала всю свою безпричинну образу і глузливість так, що мені відразу стало соромно. Такий милий хлопець, і таке стерво - його дівчина.
- Зошит заніс, - спокійно, без натяку на роздратованість, відповів він. - А ти, мабуть, погрітись заїхала? Ніс червоний.
- Так, замерзла, - тихо відповіла я. Не можна ж бо сваритись з людьми, коли твій суперник виглядає як невинна овечка. По правді, він нею і був. - Скажи... ти хоч коли-небудь виходиш із себе? - не давши йому відкрити рота, я продовжила. - Три тижні солодких слів, м'якої турботи і незмінної ввічливості. І я, в принципі, розумію, що зараз причепилась ні за що, от істеричка. Але не буває так. Ти не можеш бути таким, не можеш! - останні слова я вже викрикнула, а потім безсило поклала голову на стіл, щоб не дивитись йому у вічі, і додала: - Який сором...
- Я розумію, - звучало, як загальна фраза, що її увесь час говорять робітники усяких установ. - Ніяково дещо признаватись, просто дуже хотілось тобі сподобатись. Сильно. Поводив себе так, як, мабуть, подобається дівчатам.
- Бісовий ідеал, - прошипіла я. - Так який же ти насправді?!
- Я розкажу, - сумно і, може, трохи загадково сказав він. От тільки не своїм солодким баритоном солодкого мужчини із солодкої реклами. Це був голос звичайного втомленого хлопця.

У мовчанні я допила свій чай. Незабаром до кухні зайшли тьотя Мирослава і Маринка із великими корзинами у руках. У такі схожі корзини моя мама зазвичай складала цибулини квітів для зберігання, щоб потім із настанням весни їх посадити. Маринка непомітно для мами Аліка кивнула нам, мовляв йдіть без мене. Дивно, проте я нічого не відчула. Певне, ось вона та золота середина між хлопцем і подругою, коли все-одно, кого обрати. І також все-одно, ким пожертвувати..?