Мій чужий хлопець

Запилюжена парча (ч.2)

Зворушливі бесіди

Мамині очі, комусь добрі, комусь лагідні, комусь жалісливі, зараз дивились на нас гостро, запитально. Я відчула себе зачуханим кроленям на вечері із удавом. Вушка мої, відчуваю, горіли усіма відтінками червоного, а от від обличчя навпаки - зійшли усі кольори. Якщо говорити коротше, то у мене дуже виразна міміка. А мама моя, яка, не дай Боже збрехати, знає мене вже шістнадцять років, прекрасно навчилась розпізнавати усі вербальні й невербальні сигнали, що подає моє обличчя. Я обережно і, надіюся, непомітно глянула на Аліка. Той сидів у розслабленій позі, закинувши одну ногу на коліно, і вдавав із себе здивованого і одночасно зацікавленого маминим питанням. Очі його не бігали із одного кутка в інший, а легка посмішка, здавалося, зараз розтопить своєю теплотою підмерзлий ганок. З одного боку я розуміла його. Де юре, це ж через мене мало не трапилось зґвалтування. А з іншого... а з іншого, от паскуда зрадницька. Отже, як завжди, розповідати казки доведеться мені.
-Про що ти, мамо? - Я лагідно посміхнулась неофіційній представниці гестапо. А, може, ще є шанс, що вона відчепиться? Адже, як казав Алік, у всіх незрозумілих ситуаціях потрібно, або тікати, або прикидатись шлангом. - Ми ж просто телевізор дивились.
-І що показували? - Іронічно запитала мама. От зараз потрібно, щоб Алік не здумав роззявити пельку, не хотілось би, щоб мама зловила нас на такому легкому. Я, ніби мимоволі, перевела погляд на Аліка. Той кліпнув. Надіюся, він зрозумів мене.
-Рекламу!
-Та серіа.. - От блін. Цей придурок не те подумав. Виявляється він кліпнув, мовляв сам все вирішу. Біль. - Ну, ми спочатку дивилися серіал, а коли зайшов тато, то почалась реклама. Я просто не наголошую на таких речах.
-Знаєте, діти, - мама задумливо почухала носа, - я ж чиню абсолютно антипедагогічно, змушуючи вас викладати брудні подробиці.
-Саме так! - Вирвалось у мене.
-Значить, щось таки було, що ти погодилась із моїм твердженням?! - Мама тріумфально потерла руки.
-Олено Павлівно, ви, здається, хотіли щось нам розповісти? - Алік увічливо звернув мамину хижу увагу на себе. - Казали, що маєте надзвичайно цікаву історію.
-От лис! - Мама беззлобно посміхнулась. Як же добре, що вона любить моїх друзів більше за чужі таємниці. - Але, діти, буде чесно, якщо я промовчу, оскільки не отримаю у відповідь відвертості. Отож хай парча так і залишиться загадкою пов'язаною із далеким минулим ваших батьків.
-Олено Павлівно, а, може, ви.. - Алік не встиг договорити, бо я щосили ляснула його по коліну. Не вистачало виміняти такий сором на звичайну столітню байку.
-Ходімо, Аліку, думаю, реклама уже закінчилась. - Поки мама не вигадала привід, щоб залишити нас у вітальні, я швидко стягла свого друга з дивана і ледь не штурханами загнала у свою кімнату.
Тільки-но двері за нами зачинилися, я полегшено зітхнула. Майже зловила, майже випитала, ще трохи і я б видала усе як на духу. Алік, глянувши на червону-білу-зелену мене, залився мефістофельським сміхом. Я і забула, що ця безсовісна людина відчуває себе винною лише перші п'ять хвилин. Мов дуркувата мавпа, Алік видерся на м'яке узголів'я дивану і підібгав під себе коліна. Я здогадалась: зайняв найкраще місце, щоб спостерігати за моєю нервовою реакцією на мамин допит.
-Оришко-о-о, а чого це ти так червонієш? - голосом привида-скиглія пропищав Алік.
-А що це гальмуєш, друже мій? - Я хотіла саркастично вказати на очевидний промах мого друга у розмові з мамою, однак він, як завжди, вивернув усе з ніг на голову.
-Думаєш, варто було б здогадатися, що ти нецілована? - Алік заклав руки під голову і тріумфально дивився на моє сердите обличчя.
-А з ким же мені було стосунки лаштувати, якщо ти хвостиком бігаєш за мною? - Найкращий захист - напад, але не у розмові з Аліком. Цей з'їсть і не подавиться. - Сам-то ймовірно і до дівчини ближче, ніж на півметра не підходив.
-До дівчини - ні. - Алік задумливо глянув на мене. Трохи помовчав. - Оришко, а ти що, не дівчина?
-Я - твій вірний товариш і, взагалі, у наших стосунках - істота безстатева..
-Була до сьогодні.
-О, так виявляється для тебе цей поцілунок, щось, та значив? - Я переможно глянула на нього. Усе, попався, тепер не вибереться із словесної пастки.
-Звичайно! - Алік здивовано подивився на мене, а потім мстиво додав, - не кожного ж дня мене ґвалтують. Я тебе як свою першу дівчину запам'ятаю. - Тепер я залишилась сам на сам із бажанням побитись головою об стіну.
-Викресли мене із своєї пам'яті, зроби ласку. От серйозно, найбільша кара для мене - мати такого хлопця, як ти. - Запитає, чи не запитає «якого-такого»?
-Красивого, розумного, дотепного? - Алік сів у більш привабливу, як він думав, позу і продовжив зухвало дивитись на мене зверху вниз.
-Плаского, мов шкільна швабра, зарозумілого і капризного, ти хотів сказати? - Як же його вразити, так, щоб зникла нагла посмішка з обличчя? - Тобі б бути схожим на Андрія.
-А на Родіона не хочеш? А то навіщо відразу все приміряти під предмет пристрасного зітхання? - Знає, як я ненавиджу Родіона, знущається.
-От жаба противна, тобі в болото тільки до подруг своїх - мух.
-Сама відьма!
-Чахлик!
-Змія!
-Пеньок!
-Страховище!
-Валянок!
-Кікімора!
-Плюгавка!
-Опеньок засушений!
-А ти..!
-А ти...!
І так, у премилому інтелігентному обміні думками, поки батько не гримнув і не вимкнув світло, ми провели остаток вечора. На жаль, Остап Вишня так і залишився поміткою на зовнішній стороні долоні. Ніхто за нього так і не узявся. Аякже! Людські відносини, скажу я вам, штука складна, але дуже цікава. А клаптик парчі мені вдалося тихенько поцупити з-під маминого носа. Якщо ми з Аліком нічого не знаємо - не факт, що інші перебувають у незнанні. А моє бажання і хватка Аліка, кажуть, добре доповнюють одне одного. Аби тільки не убити його раніше.
Андрій. Чогось згадала його. Просто так, у півсонному маренні, у рожевій вигадці. Алік чи не краще за мене знає, який він благородний і привабливий. Сама того не бажаючи, я посіяла у свої голові насіння безглуздих роздумів про Андрія. І де це чутно, щоб перші красунчики зустрічались із звичайними дівчатами? Здається, комплекси, противно сміючись, почали вилазити із своїх темних нір, потайних куточків моєї душі. Якби Алік відповів на мій поцілунок, я б відчувала себе краще? Хоча, це б, мабуть, викликало у мене почуття вини і страх, адже я ніколи не думала про Аліка як про потенційного хлопця. Достатньо тільки уявити як він дарує мені квіти, тримає за руку, постійно обіймає, дзвонить по сто раз на день чи відправляє есемески з усякими ніжностями, і хвиля неприємних мурашок пробігає шкірою. Можливо, я просто не так собі уявляю романтичні стосунки? А що, по-вашому, може хотіти шістнадцятилітня дівчинка? Хоча, я не впевнена щодо частого тривалого фізичного контакту і неперервного зв'язку. А, якщо на місці Аліка був Андрій? Він торкається мене, він дзвонить мені, він дивиться мені в очі. Варто признатися самій собі, що я б дуже хотіла цього, це дивне дурне бажання уваги від кожного симпатичного хлопця. Виходить, у мене розсіяна увага чи я просто полігамна кокетка, як Марлен Дитрих? А спонсор моєї схиби - беззмістовні і водночас глибокі роздуми перед світанком. Беззмістовні і водночас глибокі роздуми перед світанком - відчуй себе дурепою.