Мій чужий хлопець

Ми

ще одна подяка-присвята Kathya_Martin за все, все, все і трохи більше

Мама ніколи не готувала на сніданок млинці чи оладки чи пироги чи, загалом, щось смачненьке. Вона будила мене о шостій ранку, доручала кипу хатньої роботи, яка залежала від пори року, а, отже, стану городу, і, перевіряючи на якість, вирішувала подавати сніданок. Не краще було і Аліку. Він мав щоранку відвозити бабусі молоко, забуваючи часом про поїсти і перший урок. Але ні він, ні я ніколи не жалілись. Хто, як не ми? Моєю вірною і ніжною подругою була сапа і лопата, а Аліка - велосипед. А потім манірні міські дівчата із заздрістю запитують, звідки це в мене тіло підкачане, а на Аліка чи не слинку пускають - спортсмен, бігун і просто красень. Проте ніхто з нас ніколи їм не скаже, наскільки інколи буває важко долати підліткові закиди і бажання не коритися. Я могла, як та ж Ганька, що нещодавно переїла до міста, грюкнути дверима і піти в нікуди - на гульки, вечірки, посиденьки. Однак, що стане із худобою, городом і дрібною хатньою роботою? Отак у сільських дітей і розвивається відчуття відповідальності.
Алік, коли спав, то завше хропів, мов пором. На ранок звук ставав особливо нестерпним і під нього, із червоними очима і бажанням вбивати, я прокидалась. Зазвичай за п'ять хвилин до дзвінку будильника, до речі. Він настільки часто залишався у мене на ніч, що деяка його одіж і предмети особистої гігієни непорушно лежали на виділеній мамою поличці. У якість моменти я вже не вважала його за гостя. Це був свояк, майже член сім'ї. Навіть мої багаточисельні кузени й кузини не бачили мене так часто зачуханою ранками, як Алік. Він ховав мої шкарпетки, куйовдив мені волосся, кидався подушками - отже, робив усе, щоб я його якнайшвидше вигнала. Проте моя витримка була залізною. Ба більше - мама з татом із неприхованою ніжністю часом спостерігали за моїм другом. Ну, говорячи про батька, я дещо переборщила, але суть залишається незмінною. Зимою, коли дороги перетворюються на суцільний каток я, бувало, на декілька днів переїжджала додому до Аліка, і там уже його мати розчулювалася від нашої дружби. Незнайомці, знайомці і сторонні не раз зверхньо і саркастично питали про наші «дружні» стосунки, натякаючи на ранні любовні зв'язки. Ми не відповідали, адже не можна нічого пояснювати людям, знаючи, що вони не змінять нізащо своєї думки.
Дурнуватий поцілунок не стояв між нами, але я відчувала, що, якщо утну схоже ще раз, то щось у наших стосунках невловимо зміниться, і ні - не в сторону романтичних відносин. Алік був людиною, як люблять казати, багатогранною, загадковою і, якщо він не відповідав на питання ні прямо, ні опосередковано, то годі було чогось чекати. Він, як загалом усі хлопці, ховав збентеження за насмішкою, а істину - за хитромудрими реченнями. Часом, бува, припреш його до стінки із запитанням, а він, сміючись, скаже, що вже давав відповідь - непрямо, завуальовано. І ти нервово намагаєшся згадати - як? коли? за яких обставин? І потім до тебе нарешті надходить просвітління, виникає два бажання: хлопнути себе по голові за неуважність і прибити свого друга за несерйозність. Але був у мене той козир, що незмінно виводив Аліка із себе - я краще нього знала літературу і англійську. У цих випадках його інтриганське серце не витримувало, він поринав із головою у навчання, забуваючи про мене, матір і господарство.
Час від часу мені ставало сумно і страшно - невже ми колись розстанемось? І я відповідала собі - так, розстанемось. Поїдемо вчитись, можливо, у різні міста, вступимо до різних університетів і моменти нашої дружби, прекрасні у своїй суперечливості і чарівності, забудуться, потонуть у вирі нових знайомств, заходів, місць. Тому я, будучи людиною достатньо цинічною, зраджувала собі тільки в одному - я прагнула запам'ятати кожну секунду, проведену разом з Аліком, цінити розмиті, чіткі, напівзабуті, яскраві спогади, пов'язані з ним. Нема у цьому світі телепатів, але мені інколи так хотілося прочитати його думки. Рідко, у якісь періоди, Алік закривався від мене, майже не жартував, тільки тоскно спостерігав і завше мовчав. Це не було депресією у тому сенсі, в якому я звикла розуміти. Якось десь минулого року він мені випадково обмовився, мовляв він дуже хоче мені щось розповісти, поділитися, може, поплакати, але не може, тому і впадає в таку меланхолію. Із відчаю. Я знала, що випитати щось у нього без його бажання - неможливо, отож тільки спостерігала за повторенням дивного циклу у душевному стані свого друга. Хто ж, як не я, міг його зрозуміти? Декілька років тому у мене були теж невеликі проблеми із самоприйняттям, самооцінкою і усім цим таким. Однак своїми дурними жартами, колосальною підтримкою і, нерідко, корисними порадами Алік зробив із мене Оришку сьогоднішню. А я відчувала себе винною за те, що не можу допомогти йому, і водночас злилась на Аліка - якого він вдає із себе неприступну фортецю?
Проте, коли ти одинадцятикласниця, а до того ж - самозакохане і цинічне стерво, ти не можеш надовго перейматися особистими проблемами, хоч тричі, найкращого друга. У деяких питаннях, кінець кінцем, людям потрібно розбиратись самотужки. Так до якогось моменту я себе заспокоювала.