Мій чужий хлопець

Закон підлості у дії

-А-ха-ха-ха-ха, я зараз вмру тут, - ні міг вгамуватись Алік, що його раз у раз скручувало від сміху, - ото у них очі були. Во! - він розвів руки.

-Ой, та припини, - я штовхнула його у бік, - сам же аж язик проковтнув.

Вже давно стемніло, і ми йшли такими вулицями, де треба було б бути обережними, щоб нічого собі не зламати, бо солі, щоб обсипати усі дороги у селі, годі було взяти. Я не любила ходити до клубу, бо то далеко та ще й поряд з лісом. «Ну його», - завжди думала я. Якби я сказала, що мені було ні з ким ходити, то безбожно збрехала б. Що Алік, що Маринка з дівчатами були його частими гостями. Хлопці ходили туди, щоб таємно від батьків налакатись всякої бадяги, що, до мого сорому, носив з собою Алік, а дівчата - щоб справити враження на хлопців (читай: п'яних придурків). Відразу пригадався Алік у стані нуль, який одного разу приліз до мене додому.

Близько дванадцятої ночі, я дочитувала останні сторінки товстезного «Сяйва», боячись голосно дихати. Тим паче, що мама з татом залишились на ночівлю у маминої сестри, а Алік казав, що на цієї ночі планує добре повеселитись. Без мене. То мене дратувало, проте Стівен Кінг знав, як мене розрадити.
Раптовий звук змусив мене підскочити. І хоч здоровий глузд підказував, що лише одна людина може тарабанити у таку годину в двері, я затамувала дихання. Коли я почала розрізняти голоси (часто матюки) вперемішку зі стуком, то була вже ледь не у відключці. Але усе ж на цілком розбірливе: «Оришко, /мать-перемать/, ти, /ненормативна лексика/, можеш, /вставне слово/, відчинити двері чи ні?!» - довелось йти відчиняти. На порозі двоє, хоча варто сказати - півтори людини. Алік у такому стані, що і матір не признав би, і Дмитро, його друг із сусіднього села.

-Куди його покласти? - хмуро кинув Дмитро.

Мене то настільки вибило з колії, що я бездумно відступила вбік, щоб дати їм прохід, вказуючи пальцем кудись у бік своєї кімнати. Мовчки пішла за ними. Дмитро обережно опустив Аліка на моє ліжко і обернувся до мене:

- Тазік є в хаті?
- А шо треба? - адже Алік виглядав так, ніби збирається проспати всю ніч.
-Знадобиться, - кивнув Дмитро і показав, що збирається йти.

Я бездумно схопила його за лікоть.

- Чуєш, а шо мені з ним робити?

На це він широко посміхнувся, і його посмішка переросла у позіхання. Недовірливо подивився на мене й прищурив одне око, ну, наскільки це можна зробити, будучи не сильно тверезим. Я свердлила його поглядом. Певно, Дмитро був до того ж глибоко переконаним, що ми усе-таки зустрічаємось з Аліком. Не витримавши мого довгого погляду, зітхнув: