Пан кричав, пан стогнав,
Від болю і заздрощів своїх,
Він цілими ночами не спав,
І до себе батька святого гукав.
Пан мовчав, пан не знав,
Що його долю не повернуть назад,
Що доріг інших нема,
Крім смерті і страждання його.
Пан кричав, пан страждав,
А батько святий хрести клав
У кишені глибокі свої,
Клав і все так само мовчав.
Пан кричав, пан вмирав,
А діти малі не знали ще,
Що будуть жити вони самі
У домі край чужої дороги.
Пан заснув, пана не стало,
Заздрощі минули і лишилася біль,
А вона вже дітей забрала собі,
Щоб не знали вони радості життя.
Батько святий, ти ж поверни
Те, що в кишені ти поклав.
Батько святий, ти ж поверни
Те, що у цих дітей забрав.
- Ти віриш у Божу кару?
Ти віриш у небесні закони?
- Так я вірю, не брешу.
- Так нащо долі дітей ти забрав?
У церкві біля лісу чутні голоси,
Що все так до себе зовуть,
Манять мандрівника у тенета свої.
Голоси тих нещасних дітей.
Минали люди церковні стіни,
Бо по світі слухи ходили,
Що в стінах тих не було святого,
Не було щастя божого там.
