Її звали Марія, прізвище дали Магдалина.
Її називали святою, ховали від чужих очей.
Її звали Марія, прізвище дали Магдалина.
Її називали віщункою, питали про минуле.
Марія Святая дивилась на неї з картини,
Прославляючи дитину малу,
Поки люди дерли душу на шматки,
Не даючи їй віри в любов.
Ах, Марія, маленька ти, Магдалина,
Чом коси білі не зібрані під хустину?
Чом всі жалі твої на показ?
Може ти чогось не знала про них?
Як тебе ніч в скроні цілувала,
Так за тобою янголи співали,
Крила твої вони в руках тримали,
Бо ти з небес на землю впала.
Магдалина Марія бачила золотаві ранки,
Коли дивилась у відчиненні вікна весни.
Магдалина Марія бачила зелені поля,
Тримаючи літо в білосніжних руках.
Вона бачила в ночі таємні сни,
Про які не говорила нікому вона,
Поки не вставала яскрава золота зоря,
І не співали в стінах духи темноти.
Про Марію мріяло небо,
Мріяли янголи, що в горни гуділи.
Падав на її повіки сніг,
Цілував її губи холодний лід.
Ох, золотаве сонце,
Чому ти дивилось у її віконце?
Вона ж сумно чекала спасіння,
Яке настане від того, хто плакав.
Марія, чекай!
Своїх очей не закривай!
Не треба тобі смерті шукати,
Ти просто на чудо почекай.
