У небесній, гляди, вишині,
Зібрались всі наші боги,
А над ними, на золотому коні,
Сварог, син славетний, сидів.
В руках дужих списа тримав,
Світлих очей не ховав.
Душею він не кривив,
Слова свого святого тримав.
Тому голосом сильним, дужим,
Як громовиця він промовляв:
- Не для кари я вас тут, друзі, зібрав,
А для того, щоб правди почути.
Ударив Сварог списом по небу,
Ділячи богів між собою.
А боги й слова йому не сказали,
Долю вони чесно приймали.
Перша із гурту вийшла Мара.
Богиня зими та кошмару,
Була одягнута в біле
Вклонилась Сварогу до подолу.
- Першою я слово візьму,
Бо в царстві нічному я владарюю,
Там я смерті чужі приймаю,
І до Мокоші відправляю.
Там я владу добре тримаю,
Там я сну та спокою не знаю,
Але роботу я свою люблю,
Та за неї я журюсь.
Тільки тебе, друже, прошу,
Мені когось на поміч пошли,
А то я не встигаю душі збирать,
Не встигаю відпускати з будинку зиму.
Хай мені допоможе,
Хай мене пожаліє.
До тебе я простягую руки свої,
До тебе молитви мої.
Темна богиня все сказала,
Темна богиня вернула на місце,
Та біля Полеля вона стала.
Біля Полеля вона довго стояла.
Стояла вона біля бога любові,
Стояла й за руку його таємно тримала.
Вона його так щиро кохала,
Що про жалі поруч з ним забувала.
Вийшла із гурту святая Мокоша,
В золотому вбранні вона була.
Волосся біле, як сніг навесні,
Коли ще стояли холоди.
У неї були очі золоті,
Посмішка з білих небес,
Руки теплі як літній день,
Серце повне жалю та любові своєї.
Вона була трохи гонористою,
Вона була впертою,
Але все ще залишалася чесною,
Тому зараз готова була взяти слово собі.
- Я Мокоша, богиня родин,
Я Мокоша світлом правлю у вишині.
Мене прославляють люди,
Мені складають вони пісні.
Я тебе прошу, брате мій,
Дай волю для створення канцелярії небес.
Дай працювати мені та Живій,
Щоб Марені нашій сестрі допомогти.
Ми будемо тримати людей при собі,
Ми будемо їх шанувать,
Від страждань зберігать
Та за гріхи карать.
Я птиць долі із своїх садів покличуть,
Дам їм золотії сувої,
Де золотими словами написані долі,
Де прописані таємні знання.
