Чом я не птаха?
Чом я не літаю?
Чом серце моє страждає?
Я не птаха, крил не маю,
Але твою любов зберігаю.
Мати твоя, мене проганяла,
А я вночі твої сни рятувала.
Чим я винна, що не літаю?
Чим я винна, що інші крила маю?
Чим я винна, що тебе полюбила?
Чим я винна, що себе сама згубила?
Ти в полі єдиний воїтель,
Ти в полі єдиний учитель.
Смерть чужих поколінь,
Смерть чужих снів.
Ти ніколи нікого не любив.
Ти сам долю собі обирав,
Поки хтось на хресті страждав,
Ти сам винен у цих смертях.
Ти ніколи нікого так не кохав,
Як на зорі дивився вночі,
Коли гаснули очі мої.
Прошу тебе, помри.
Я не птаха, я не літаю,
Та я все ще сили маю,
Проти тебе вставати зимою,
Коли приходить Марена у гості.
Богиня сидить біля дому,
Заупокійні пісні співає,
Ніч до вікон твоїх гукає,
Мене все так само не пускає.
А я не прощаю,
Того що сталось з тобою.
Я не прощаю вогню,
Що спалив мрію мою.
Чом я не птаха?
Чом не літаю?
Чом я все ще сили маю?
Стукотіло серце у грудях,
Твоїх слів я не забуду,
Мені без них було добре,
Але я все ще хочу їх чути.
Ти не вмів мене любити,
Ти вмів мене тілько губити,
Коли з гір сходили сніги,
Що тонули в ріках чужих.
Я співаю пісень,
Біля чорних хрестів,
Поки немає журавлів,
Поки ти все ще живий.
Я ходжу у білих шатах весни,
Твоєї мені не вистачає краси,
Щоб закінчити ритуал душі,
Прив'язати до руки.
Говорили мені співці,
Що треба забувати тебе,
Що немає більше любові,
Яку леліяли колись двоє.
Ми не говорили про болі,
Ми не говорили про наші долі,
Тільки сиділи та тихо мовчали.
Ми вміли з тобою мовчати.
