Мерці на цвинтарі живі,
Ходять по траві вони,
В чорних простирадлах темноти,
Поки ніхто не бачить їх.
Мерці встають з могил
Та йдуть все далі у світи,
Поки ніхто не знає,
Що вже настав час розплати.
Бог Аїд, що править в темноті,
Дарує їм нові тіла,
Дарує їм він імена,
Записуючи на пергаменті життя.
Хоч філософ, хоч учитель,
А може то оратор ходить по землі,
Топче кістяками він траву,
Яку забув років сто тому.
Наречена ось приходе,
Сумні її булькаті очі,
Й так сумні, що страх дивитись,
Наче в них схований туман.
А там стара сидить,
Та дивиться у ніч.
Вона не бачить зір на небі,
Дерев, що перед ней.
Аїд сидить на цвинтарі один,
Дивлячись на дітей своїх.
Дивно знати, що людина,
Ось так може помирати.
