Історія серця одного,
Що жило на Землі,
Співаючи свої чарівні пісні,
Прославляючи славні дні.
Серце було ніжним відблиском весни,
Квітучим полем чужої душі,
Що колись загинула під блакиттю
У затишнім краї Палаючих Зір.
Край той мав чарівність в собі,
Бо там жили чарівники.
Кожен мав свою долю,
Бажання кожен мав свої.
І тільки одна дитина там була,
Що не мала нічого в руках своїх,
Крім тих самих палаючих зір,
Що падали з небес кожної весни.
Падали палаючі зорі прямо в серця
До тих чарівників у шатах зелених,
У капелюхах, що закривали обличчя їх.
Падали і там лишались назавжди.
Ось чиєсь серце зосталось,
Воно вже заквітчане лежало,
Коли його підняли руки дитини,
що мала очі небесної блакиті.
Дитина дивилась на нього,
А пальці торкалось квіток,
Що вкривали серце чуже,
Що прикрашали його.
Серце почуло тихі слова,
Що линули із вус дитячих,
Здавалось, що то був голос вітряної ночі,
Яка стояла в країні отій.
Серце заплакало пелюстками,
Що падали в зеленії трави,
Та квітнули там зорями ясними.
Квітнули, та гаснули знову та знову.
- Не плач серце людське,
Я вилікую твої рани,
Стану твоїм другом,
Поки буду жити.
А серце страждально дивилось,
Слухаючи про плани чужі,
І здавалось, що воно оживало,
Коли тримали теплі долоні його.
Виросло давно те дитя,
Покинуло країну Падаючих Зір,
Та не полишило серця чужого,
Забрало із собою.
