Кохання та Кров

33

МІНА
Я без Ноя всього декілька годин, а на відчуття ніби то цілу вічність. Я молюся щоб його штрихнути в серце самим брудним ножем, але я й молюся щоб як найшвидше задушити його в своїх обіймах. За цей час Нік прокидався декілька раз. По його стану було б важко сказати що йому стає краще. Його судомило, але й мені не було ні вщент краще. Моя голова зуділа... Скільки б я не спала біль не спадав, а рука по іноді сильно свербіла , я аж розтерла шкіру до крові. Ніхто цього не помічав, тому що зараз на мене не було ні в кого часу. Я могла спокійно втекти, і мене б ніхто не шукав. Деймон слідкував за дорогою, а Нік намагався повернути сили. Думаю якщо б це усе відбулося ще тиждень тому, то я б без вагань втекла, а зараз.. — зараз вони мені як сімʼя.
Доречі за цю коротку дорогу я помітила що Максадонська земля справді дуже відрізняється від нашої. Тут було неймовірно. По дорозі ми оминали рівнини засіяні польовими квітами, та невеличкі гори які здалеку виглядали як одне велике дерево. Здавалося тут навіть сонце світить краще. А землі ніби справді поціловані богами.
Через два дня:  
Ми доїхали до Максадоніі. Це королівство.. Воно заворожувало. Я іще із воріт помітила величезні купола, ймовірно храми, а в місті виднівся замок. По вулицях вешталися діти, і майже у кожного на обличчі була усмішка. Та й вигляд вони мали в провчуд хороший. Вулиці були чисті та охайні, а домівки неймовірні . Тут я вперше побачила як домівка лежить на домівці, чимось це нагадувало вулик, але Нік мені підказав що це «квартири», місце де можуть жити кілька родин, не мішаючи один одному. Цих квартир тут було не менше ніж будинків. В пояснені Ніка, було сказано що місця в Максадонії мало, тому квартири у їхніх землях це диво, яке дає прихисток усім. Тим часом ми уже стояли на вході у замок. Я не могла собі уявити маленького Ноя, який бігав цим замком та грався із дітьми на вулиці. Проте можливо пʼятсот років тому це усе виглядало не так. А ще я не могла зрозуміти чому ми йдемо саме у замок, а не в дім Ніка, щоб залишити там мене. На це мені так ніхто і не відповів. Нік був вимушений підніматися та з допомогою батька заходити усередину. Мені було його дуже шкода, я б на його місці залишилася та набиралася сил, але піти у замок була його ініціатива. Ми блукали великими коридорами. Замок явно був старим, але по ньому я б не сказала. Він досі виглядав як ново будова. Такий розкішний та витончений. Деймон повів нас у тронну залу, де на них очікувала королева. А ще він відправив якогось чоловіка шукати фотографії, здається ті самі які вони мені розповідали .
По дорозі ми зустрічали безліч людей, і жоден не дивився на мене як на чудачку усі посміхалися та щиро віталися, це мене здивувало та навіть насторожило. Ми увійшли у тронну залу, вона була завбільшки в десять хатин. І оздоблена різноманітними елементами. Доречі люстра тут не була із діамантів як у Ларсалонії, тут було вишукано але цю вишуканість точно не дарували діаманти, це було дещо іншим. На стінах були повішені герби. На них було зображене серце яке було проколоте трьома мечами. Дещо дивно, але виглядало дивовижно. Цей герб мав свою історію, яку б я неодмінно хотіла дізнатися. А на троні який мав вигляд самого серця, сиділа королева. Біля її трону стояв і ще один такий самий за розмірами. Здається у них тут король і королева мають одинакові права. Мені це довподоби. Королева піднялася, а ми вклонилися. Ніку це було зробити дуже складно, але він всеодно вклонився. Королева глянула у наша бік, і я побачила її обличчя. Боги вона була шедевром, на декілька хвилин я засумнівалася що вона справжня. Зовнішність Ноя явно перейшла йому від матері. Її довге каштанове волосся, без жодної сивої волосинки. Світла шкіра без зморшок, вкрита ластовинням. Та світло зелені очі... Вона неймовірна.. Мені важко усвідомити, що я стою перед мамою Ноя, перед королевою Максадоніі.. Це для мене честь, але й водночас я переживаю.. Я Ларсадонська а це значить я її ворог, і якщо вона захоче то може мене вбити тут і зараз.
Королева підійшла ближче та заговорила. Її теплий та ніжний голос... Заворожував. Я б ніколи не могла б подумати що їй майже шістсот років..
— Нік.. Що з тобою трапилося ?
— Я намагався допомогти Нейдеві, тому поринув йому у голову..
— Нік... Мені дуже прикро я чула що сталося, і я уже відправила армію.. А тобі негайно потрібно відпочити! Деймон як ти взагалі дозволив йому сюди піднятися! - Королева махнула пальцем та до нас підійшла служниця, вона взяла Ніка попід руку та повела коридорами.
— Де мій син? - Деймон аж затрусився.
— Поїхав рятувати Нейда. - Відповіла я, тому що відповідь від Деймона можна було б чекати вічність. І мені ніхто не казав, що я повинна втримувати наші відносини у секреті.
Перший раз погляд королеви зупинився на мені. Вона довго розглядала мене, іноді навіть здавалося що вона застигла.
— Мекса, з тобою усе гаразд ? - Він голосу Деймона вона знову ожила. Я зрозуміла що вони й справді близькі люди, інакше б Деймон ніколи не назвав її без титулу. Він підійшов до неї та обійняв. А її погляд усе ще дивився на мене..
— Я приніс фотографії куди їх ставити ?

НОЙ
Я оминув поля, та наближався Ларсалонії. Подорозі зустрічаючи вози із торгівцями, та подекуди охоронців . Один раз мене зупинили щоб провірити, але усе пройшло добре. І ось я біля воріт, готовий знову зануритися з головою у проблеми.
На шляху до вʼязниці я зустрічав дітей які не мали що їсти, одні навіть намагалися мене обікрасти, тому я дав їм декілька лаутів. Боги якщо б я мав поряд із собою більше лаутів я б відразу усі віддав б їм. Мені важко уявити як тут колись ходила Міна, та намагалася викрасти їжі, щоб не померти з голоду. Коли ми були ще у Адонії, вона розповіла мені про своє дитинство. Її батьки покинули її дуже рано, і усі трагічними смертями. Мені було її дуже шкода, якби я міг би їй тоді чимось допомогти я б навіть не вагався. А зараз вона ймовірно у мене вдома, можливо навіть побачила мою матір. Мені здається моя мати полюбить її, сильніше за мене. У них занадто багато спільного. А ще їй потрібно познайомитися з Бієтою.. Мені так прикро що я не побачу їхній вираз обличчя, коли хтось розповість що вона штрихнула мене.. Але я неодмінно заберу Нейда, та уже разом із ним буду витріщатися на їхню реакцію.
Уже сутеніло, зміна охоронців біля вʼязниці змінювалася. Один охоронець який йшов на зміну став моєю жертвою. О ні я його не вбив, я просто дав йому трішки Деймонової травки, від якої чоловік провалиться у міцний сон, а люди які його ненароком помітять будуть вважати його пʼяницею. За темним кутом його складно помітити, але потім коли він прокинеться то нічого не буде памʼятати, а мене уже тут не буде, тому вважаю це напрочуд хорошим планом. Голий охоронець спав за кутом, а я в його обладунках наближався до входу. У середині я був сам, це було дивно так як зазвичай на зміні двоє людей, але можливо у них правила змінилися, тому я не надав цьому жодного значення. Пройшовши декілька рядів із вʼязниць, я помітив тільки злих смертних які рвалися на волю. Я йшов все далі і далі, і тільки в самій кінцевій темниці помітив Нейда. Я одразу ж без вагань дістав ключі які раніше дістав із під пазухи того охоронця, та почав шукати саме той ключ який мені був потрібен. Не буду брехати це було довго. Ключів було купу, а я був один ще й на зло Нейд здається давав хропака, але можливо це на краще, а то б він зараз верещав від радості та благав його пробачити. Коли замок хрустьнув, на моєму обличчі зʼявилася посмішка. Я відімкнув двері та ввійшов у середину.
— Чувак вставай. - шепнув я.
На це Нейд не відреагував, однак це не дивно він ж спав, а він зазвичай спить дуже міцно. Я підійшов до нього ближче. Боги я так за ним сумував, що не втримався та обійняв його. Але коли я обіймав я почув ще один хруськ замку, але я не дав цьому значенню так як помітив на Нейдеві кров. У його серці був встромлений ніж.. Нейд справді спав, але спав він уже не в нашому світі. Він був мертвий...