Кохання та Кров

35

Погляди спрямовані на мене. А я... я не контролювала себе... цього разу біль був такий нестерпний що я дивуюся як взагалі не втратила свідомість ....
— З тобою усе гаразд ? - запитала Мекса.
— Так... - збрехала я...  Деймон пильно дивився мені у очі .
— Брешеш... тебе крутить голова, і до біса пульсує..
Гаразд це правда...
— Як давно це почалося?
— Відколи ми виїхали із мертвого лісу...
— Королева махнула рукою та до нас прибігла служниця. Деймон наказав їй принести дещо на назви які я навіть ніколи не чула. І ось у Деймона в руках була пляшечка із дивним порошком, та бутля води.  
— Тобі потрібно це випити. - Він всипав трішки порошку у стакан та залив його водою, простягнувши мені. Я без вагань випила усе до дна. Смак був кисло солодким, мені він навіть чимось сподобався.
— Що це?
— Моя травка від болю..
— Ти робиш травки?
— Так це моє хоббі...
— Я думала ти воїн.
— Це всього лиш мітка, а так я багато сторонній. Я обожнюю все і водночас нічого, це складно пояснити.  - Він простягнув мені пляшку із порошком.
— Коли тобі буде зле, пий. Одна ложка порошку  і багато води. Даси більше порошку, можеш померти. - Я кивнула головою, та забрала простягнуте.
Через кілька годин, я сиділа у спальній. Скоріш за все це гостьова спальня, але тут було дуже красиво. Безліч зелені, квітів, та великі вікна... Це й справді було... бездоганно. Я сиділа на мʼякому ліжку. Двері відчинилися та вийшла королева, чи навіть правильніше сказати Мекса.
— Знаєш чия ця кімната ?
— Гостей? - Вона посміхнулася та ввійшла у середину сівши біля мене.
— Ні, твоєї мами..
Мами.... Тепер зрозуміло чому так багато зелені... Мама обожнювали доглядати за квітами...
— Вона дуже красива..
— Мені також подобається !
Мекса змовчала, та продовжила.
— Ви й справді разом із моїм сином ?
— Так...
— Твоя мама була б рада почути що наші діти покохали одне одного... Це навіть якось дивно звучить, але мені це теж подобається.. Я справді рада за вас..  - Я кивнула головою.
— Як ви познайомилися ?
— Він намагався вбити мене, а я намагалася вбити його...
— Він ненависті до кохання..
— Можливо.. А як ви познайомилися ?
— Ми дружили із дитинства. Ну а потім я зустріла свого чоловіка, а твоя мама не хотіла зі мною розлучатися тому була завжди поряд.
— Ясно..
— Як думаєте коли Ной повернеться ?
— Мав би завтра...
— Чудово. - вона кивнула.
— Тебе окрім голови більше нічого не болить ?
* Рука зудить... Але я не впевнена що їй це потрібно знати. *
— Ні. - Королева піднялася та зібралася виходити, однак я її зупинила прямо перед виходом.
— Де живе Нік?
— Тут .. Поруч із тобою.
— Як його знайти ?
— Вийди в коридор та поверни праворуч, там побачиш його темно каштанові двері із табличкою «не турбувати ».
* Впізнаю Ніка...*
— Дякую. - вона кивнула та вийшла.
А я тим часом вийшла за нею, в пошуках покоїв Ніка. Я йшла довгим темним коридором, та повернула праворуч як і казала Мекса, побачивши дверці із табличкою « Не турбувати » а знизу ще був мілкий шрифт « ps: близьким можна без стуку » * Навряд чи я йому близька* Тому я постукала, не почувши відповіді я всеодно зайшла. На ліжку лежав Нік.
— Я тебе розбудила ? Вибач...
— О ні, все гаразд.
Я пройшла вперед зачинивши за собою двері. Біля його ліжка була канапа, тому я присіла на неї.
— Як почуваєшся ?
— Як колись..
— Це добре !
— Ні... Мін це жахливо..
— Чому ?
— Ти знаєш чому Ной постійно тікав із столиці ?
— Він мав побратися, против своєї волі.
— Це теж, але... Він не міг тут знаходиться так як і я.. Правду кажучи він не дуже довіряє своїй матері.. Я теж багато чого досі не можу зрозуміти.
— Так вона ж чудова..
—Справді? Що ж вона тобі такого розказала ?
— Про маму... Про мою сімʼю.
— Гаразд... Чому ти прийшла ?
— Впевнитися що тобі краще.
— Я почуваюся нормально, але не можу тут знаходитися.
- Я кивнула, здавалося він зараз не дуже хоче розмовляти... Тому я піднялася та підійшла до дверей.
— Стривай ! Не розказуй їй нічого лишнього..
— Чому ?
— Не знаю.. Я боюся за тебе.
— Але все гаразд.
— Ти розказала їй про стосунки між Ноєм ?
— Так..
— Тоді будь обачна, заради богів, не витворяй усіляку дурню. - Я махнула головою.
— Де твоя кімната ?
— На моїй кімнаті біля дверей стоять вазони. Ти одразу ж її помітиш.
— Гаразд, завтра зайду до тебе.
Я вийшла. Я незрозуміла чому Нік такий насторожений, він все ж таки у себе вдома.. Я ввійшла  у свою кімнату та навіть не помітила як заснула. Прокинулася я від стуку в двері.
— Можна. - Глянувши на вікна і помітила, що на вулиці ніч. А в мої двері входить якась особа. Тільки придивившись я помітила що це був Нік. Він тихенько закрив двері та підійшов ближче. По його фізіаномії, я б сказала що він наляканий.
— Гаразд Мін, ти тільки не хвилюйся у мене є декілька новин... Дві погані і одна хороша, з якої починаємо ?
— Давай із хорошої - шепотом відповіла я.
— У нас є можливість звалити з відси.
— Навіщо ?
— Я дізнався про усе від служниць, тому наступна новина... Мекса не відмінила заручин.
— Вона ж сказала що усе можна виправити.. І вона не против мене і Ноя, вона тільки рада цьому.
— Я в цьому невпевнений, якщо вона їх не відмінила тоді у неї плани на тебе, тут або хороші або погані.
— Гаразд, а що третє.
— Від Ноя жодних звісток...
Нік підійшов до мене та дав мені плаща. Я без вагань одягнула його.
— Ми їдемо прямо зараз.
— Я кинула головою. - Підбігла до столика взявши сумку із речами трішки їжі, води, та фотографії... Мами та дідуся. Ще б трішки і я б заплакала. Я була сонна, тому важко усвідомлювала те що роблю. Нік взяв мене за руку, та потягнув коридорами.
Я помітила що у нього на спині уже був наплічник. Ми бігли замком, та коридорами служниць. Знаєте такі щоб вони могли швидко добиратися із одного залу до іншого. Таким чином ми через кілька хвилин обійшли весь замок та  вийшли чорним ходом на вулицю. Там уже стояв кінь. Нік допоміг мені залізти, а згодом заліз і сам. Ми помчали у вир пригод. Це скидалося на втечу. Проте це нею і було.
Я не відчувала як повіки закриваються. І я знову заснула. Прокинувшись від болю у голові.. * —Чорт.. я забула взяти трави...*
— Усе гаразд ?
— Я забула взяти трави які дав твій батько.
— Не називай його моїм батьком будь ласка.
— Чому ?
— Я його ненавиджу... - Я покотилася на нього, а моя брова піднялася зробивши на чолі ледь помітні зморшки.
— Я розповім тільки пізніше.
— Хоть трішечки.
— Він спить із мамою Ноя..
— Що за... Вибач що запитала.
— Нічого, я уже звик до цього.
— Доречі де ми ?
— Майже в прихистку. 
— Типу?
—Коли ми були із Ноєм маленькі....
— Маленькі це років сто, чи десять ?
— Не перебивай будь ласка! Це років сто десять.  — Гаразд, це було коли нам було по пʼятнадцять. Ми втікали  із міста - подальше від проблем. Ми знайшли покинути хижину, та влаштували там свій табір. Ми відпочивали там, та ховалися.
— Гаразд, ми також їдемо туди відпочивати ?
— Ні Мін ми ховаємося!
—  Ай. - Я скуйовдилася від болю у руці. Ніковий погляд одразу ж оглянув мою руку.
— Чорт... Мін вітаю.
— З чим ?
— Ти Максадонська!
— Шо... Нік це не смішно ! - Я поглянула на свою руку, та помітила там золотий шрам. Він світився та мав вигляд як у  Максадонця.. мої очі ледь не випали на землю.
— Що за...
— У тебе зʼявилася мітка ! Це треба відсвяткувати !
— Але...
— Гаразд слухай, якщо у твоїй сімʼї є максадонець із сильною кровʼю то ти теж ним будеш. Щось типу цього. Однак це рідко, не усі до цього доходять, а деякі навіть помирають...
— Чудово, здається я не померла... чи померла ?
- Нік щіпнув мене за шкіру .. - Від цього я трішки схрипнула.
— Ні ти не померла.
****
Ми доїхали до якоїсь хатинки. Із вигляду вона й справді здавалася закинутою. Я досі час від час поглядала на свою руку щоб впевнитися що це не сон. А Нік щоб заперечити мої думки щіпнув мене уже разів десять. Я справді не могла повірити, що у мене є мітка... Як я дізналася мама віддала сили, тому як у мене опинилася мітка... це було дещо дивним. Мені варто буде про це подумати, але зараз не до цього. Тому що Нік спустився із коня та побіг у хатину. Я побігла за ним. У середині хатина була справді схожа на якусь хатину підлітків.. На стінах безліч картин по підлозі карти. Але все ж таки зовні вона виглядає живою а з вулиці мертвою. Це напевне була їхня фішка під час того як вони втікали. Справді двох підлітків тут було складно знайти.
Нік поліз у якусь валізку та дістав із неї торбу, яку він запхав собі у наплічника.
— Питання будуть потім, зараз нам потрібно поїхати у Мертвий ліс. - я кивнула. Питань у мене справді було вище неба, але... вони зараз не на часі. Я досі багато чого не можу зрозуміти, а до цього щей додалася мітка... Але після появи мітки, біль у моїй голові зникла. Проте частковий недосип давав про себе знати..
Ми знову сиділи на коні та мчали у ліс.
Дорога була швидка, аж занадто. Проте коли ми доїжджали до Адонії, то помітили тих хто мав бути у лісі. Якщо вони тут, тоді це означає що Ной разом із ними. Тому ми із Ніком уже натягли усмішки, та готувалися задушити його у обіймах. Коли ми доїхали до воріт, до нас підбіг той самий уцілілий який того разу їхав із Нейдом. По його виразу обличчя, я б сказала що він сумний. Нік вистрибнув із коня, та пішов на зустріч чоловіку, а я за ними хвостиком. Коли ми були поруч, чоловік впав на землю, та заговорив.
— Принца немає..!!! Він не повернувся !! - Наші усмішки злетіли. Світ починав руйнуватися... Це усе сталося через мене... Вони втратили пильність через мене... Це все я.... Чорт забирай я усе зіпсувала. Якби не я, Нейд був тут, Ной був тут.. Усе б було чудово... А я...
У очах потемніло, та я втратила свідомість. Нік зумів підхопити  мене, хоча було б краще якби я упала на землю та розбила голову у бруківку. Тому дякую за те що він мене спіймав, я точно не скажу.
— До нас приходив лицар... Він приніс коробку... і сказав... що Ной у них...