Кохання та Кров

13

Він тихо прошепотів, так що б чула тільки я..
—Вбивче Жабеня прийдеться мені і з тобою провести бесіду.. Але я б дуже не хотів цього робити..
—Чому?
Я відповіла.. дуже тихо та спокійно * о боже я знову можу розмовляти.. *
— Ти напевне не знаєш які тут проводять бесіди.. Вибач мене.. Благаю вибач..
— Ти серйозно ?
Без відповіді..
— Лойд..
— Не називай мене так ! Не тут і не зараз .. 
Цього разу він відповів трішки з злістю, це б ніхто не замітив, але я помітила.. Йому так не подобається його імʼя.. чи він щось приховує.
Коли ми підпливали до берега  темного лісу, я відчула щось дуже незнайоме.. Я й досі не розумію як описати це відчуття.. Воно водночас сумне і щасливе.. ніби цих двох привʼязали та добавили ще чогось , але ж чого..
Мої роздуми перервав його голос.
— Мовчи, і говори тільки з мого дозволу ! І без лишніх питань.
* Таке враження ніби пихатістю та абʼюзом Лойд заразився у Бо. * Краще б я й далі намагалася його зарізати або втекти, а ніж довіритися йому.. Я ж навіть і не знаю його.. Проте я б відчула його усюди, навіть якщо б у полі стояли безліч гвардій,  які були замасковані у плащі, я б відчула Лойда.. —На його  присутність дивно реагує моє тіло.. *
Навіть не розумію навіщо я його зараз слухаю, хоча якщо покажу свій характер то інші команди явно цього не зрозуміють, та почнуть усі гуртом топити мене у ріці..
***
Ми піднялися із човна, а за нами і інші гвардійці. Ліс справді був величезним. Проте він був всипаний людськими скелетами.. їх тут справді багатезно.. Це уже не ліс, а кладовище якесь.. Поміж цих кісток ймовірно є і мій дідусь..
На моїх очах уже скочувалась сльоза, але я швидко її прибрала, так щоб ніхто не зміг цього помітити. Мою слабкість..
Коли усі команди були вишукуванні  в строю, хтось почав говорити. Так як я стояла досить далеко, я не могла розгледіти лиця.
— Слухайте мене уважно. Кожен тут сам за себе. Ми в пошуках квітки, думаю старшини та довірені добре це знають. А іншим я б хотів повторити правила.
1) Твого напарника схопили ?
- Тікай та не оглядайся !
2) Бачиш небезпеку ?
- Біжи !
3) Остатній шмат їжі ?
- То забери собі, поки ніхто не бачить.
4) Тобі повинно бути начхати на усіх та усе !
| Твоя місія, це проклята квітка! І ніхто не повинен стати на заваді цього, навіть твій рідний.|
Останні слова повторювали уже усі в голос.
Потім головний пішов по ряду, оглядаючи кожного. Коли він доходив до нас я побачила його обличчя..
*— Не може бути це ж наш командир.* * Він ж начебто не мав із нами їхати *
Командир Юн, йшов досить швидко проте коли побачив мене він сповільнив свій темп.
— Ти ходи зі мною розмова є!
Він показав пальцем на мене, та суворим поглядом оглянув мене. А потім Лойда.
—Марвін, я бачу ти уже тут.
Він пожав йому руку, єдиному йому. * щось тут не так*
На його слова Лойд так і не відповів. Командир ніби і не чекаючи відповіді, почав говорити далі.
— Слухи ходять, що Дес та Бо втекли це правда ?
— Так, Сер.
Не продовжуючи далі розмову, він все таки відкликав мене в осторонь.
Поки ми відходили за найближчі дерева, у гвардії почалися плітки.
— Я чув, що Юн собі дівчину шукає для приватних примхів.
— Думаєш він буде ділитися нею?
— Гей Марвін, ти уже з нею ?
— Звісно, що ні. Вона не в моєму смаку. Відповів Лойд.
— Так, чув що у тебе забаганки великі, але вона вдосталь красива .
— Чого вона взагалі тут ? Одна між хлопців. Можливо справді потаскуха.
— Теж так думаю .
***
— Можливо ви знаєте де переховуються члени вашої команди ?
— Сер, вибачте але я справді не знаю.
— Розкажи як усе було.
* Я ж не дурепа, щоб розказувати йому усю правду.. Хоча я дурепа, що довіряю Лойдеві. *
— Ми були около Дрею, і до нас приєднався Ло..*от чорт, я майже його імʼя виговорила*
Я замовкла.
— Хто ?
— Марвін. Вибачте сер, я досі погано памʼятаю його імʼя.
— Та хоть спи з ним, мені це нецікаво, давай далі ..
— Ну ми познайомилися та лягли спати. На ранок я прокинулася і нікого окрім Марвіна та скот не було. Ну а потім ви уже знаєте.
— Так уже чув. Марвін встиг мені розказати.
Хвилина мовчання, та капітан ніби подав мені знак повернутися у шеренгу.
Коли ми підходили я чула голоси із строю.
— Дивіться потаскуха повертається !
— Щось занадто швидко !
Коли вони побачили капітана, то різко припинили розмови та стали рівно.
Я стала на своє місце біля Лойда. Здається я була бліда, тому що Лойд довго дивився на мене. Проте коли він хотів щось сказати, його опередив командир.
— Скоро буде сутеніти, тому розбиваємо тут нічліг .
Після його слів команди почали розкладати свої речі, дехто пішов шукати гілля щоб розвести вогонь. Я помітила, що кожна команда тримається свого старшини, вони ніби не довіряють іншим. Скоріш за все вони здружилися, їм буде важко виконувати правила гвардії. Можливо тут в командах є рідня, або друзі . Їм буде складно прощатися. Поки я думала, Лойд уже розвів багаття та готував вечерю. Я швидко прибрала продукти з його рук та почала готувати. * Не думаю що командам сподобається, що чоловік готує, коли у нього в команді є дівчина.*
Лойд ніби перечитав мої думки, та пішов підготовлювати місце для сну.
Він знайшов дуже хороше місце, подальше від усіх. Це місце було ідеальним. Воно було около старої верби, її довге листя прикривали нас так щоб ніхто не бачив, проте ми могли бачити усіх та усе. Здається в цьому місці були мінуси, через яке ніхто його так і не взяв. Мінус називався людські кістки. Справді в цьому місці їх було найбільше.
Коли я готувала вечерю, то повз мене проходило безліч юнаків. Вони ніби надіялися що я їм теж приготую, проте вони не знали що я не вмію готувати.
Тому я зробила те що вміла. Запекла картоплю та овочі в вогні, думаю їх не можливо зіпсувати. Хоча я їх чуть не спалила, якби Лойд вчасно не підійшов наша вечеря була б пеплом.
Він присів до мене та допомагав діставати їжу, вона була гаряченькою тому я обпікала собі пальці, а на Лойда вогонь зовсім не діяв . Ніби він у цьому вогні миється. Дивна він людина, проте і я не краща.
Коли ми уже повечеряли, він підвівся та пішов до берізки , а я ще сиділа та думала. Не уявляю скільки я просиділа, але здається вдосталь довго. Коли я це усвідомила то було уже дуже пізно, сонце явно уже заховалося за горами. Я піднялася, щоб піти до берізки.
Я дуже хотіла спати.
Уже стоячи біля берізки я побачила, що Лойд спить. *Не збрешу, він спить дуже мило* Поки я оглядала його, я помітила його сумку без нагляду... О так в цей момент мої внутрішні чортики прокинулися, та на мене наплив азарт. Я тихенько на шпильках прокралась до його сумки. Це усе виглядало як крута операцію по спасінні землі, але насправді я просто хотіла знати відповіді.
Якщо він не хоче давати мені їх, то я дізнаюсь сама .
Присівши я відкрила сумку, у середині була книжка.. О так книжка, це неймовірно. Не знала, що він любить читати. Книжка це відповідь на одне із моїх питань, ну або майже відповідь. Виходить він із знатної родини, книжки були за ціною золота у Ларсадонії. Він був багатий, та розумний. Тоді що він тут робив. У нього ж є все, *ну напевне, але книжка точно є. *
Понишпорись далі я знайшла його документи, та гаманець.
Спочатку я поглянула на гаманець, він був шкіряний. У середині було вдосталь багато лаутів, та записка. Я відкрила її та прочитала у думки.
Це я Марвін Сільверський, я поспорив із батьком що знайду квітку та принесу її королеві, в обмін на її серце чи точніше навіть трон. Мій батько заплатив Юнові, щоб мене узяли у саму круту команду. Я впевнений, що виграю у спір. В разі чого, хто знайде мою записку, передайте її моїм батькам. Мамо я тебе дуже люблю, вибач що не послухав тебе, батько надіюся тебе загризе совість. Ну і усе. Кінець надіюся не для мене.
* Бо, був не одним претендентом на трон королеви, їх напевне тут безліч. Не очікувала від Лойда, але все ж таки це багато чого пояснює. *
Я взялась за документи, відкривши їх я побачила фото. Документи з фотом є розкішшю, але на фото був не Лойд.
— Жабеня, зупинись.
Він вирвав документи із моїх рук, та закинув їх назад у сумку разом із гаманцем на книжкою.
Взявши сумку та ляпнувшись на неї як на подушку. Він скрутився, та заснув.
Я теж лягла, але заснути не могла. Я довго дивилася на зорі, допоки це не перервав його голос.
— Жабенятко, чому не спиш?
— Як я можу спати, якщо з усіх сторін на мене дивляться людські кістки.
Він обернувся до мене.
— Підсувайся до мене .
Я його послухала. Моє лице дихало йому у груди.
Він накрив мене своєю рукою, ніби захищаючи від усіх.
Я була уся гаряча, моє тіло палало вогнем. Я ніби була вогнем.
Від цього я навіть не помітила як заснула...
Він поцілував мене у маківку.
— Добраніч Жабеня...