Кохання та Кров

40

МІНА:
Ми бігали вулицями Ларсадонії в пошуках підказок, шукаючи найменші сліди, що могли б допомогти нам зрозуміти, куди йти далі. Це було схоже на гру з часом, де кожен рух ставив нас під загрозу. Ми знали, що нас шукають, і що наші шанси на порятунок вкрай малі. Але у темряві, між схованками і тінями, ми все одно намагалися знайти хоч якусь надію, хоч якесь зачеплення, яке могло б допомогти нам вибратися.
Кожен крок був обережним, кожен звук — небезпечним. Ми не могли дозволити собі помилок, адже за нами йшли стражі Ларсадонії, які не мали жодних жалощів до тих, кого вважали ворогами. І хоча ми намагалися залишатися непоміченими, я відчувала, як шкіра сковується від страху з кожним кроком, який нас наближав до неминучого.
Минав час, але ми не могли залишатися на місці. У Ларсадонії не було безпечних місць, і кожна нова вулиця ставала потенційно останньою. Ми змушені були зупинятися, ховатися, але кожен рух наближав нас до кінця. Кожен стукіт у двері, кожен погляд в бік, навіть сама тінь могла видати нас.
Нарешті, ми знайшли притулок — маленька, похмура хата на околиці міста. Старенька жінка, яка відкрила нам двері, спочатку нічого не сказала. Її погляд був спокійним, майже нейтральним, але щось у її очах було дивно знайомим. Якесь відчуття невидимого зв'язку.
— Хто ви? — запитала вона, не показуючи ані радісних, ані занепокоєних емоцій. Лише просте, холодне питання.
Нік, який досі залишався настороженим, спочатку мовчав, але зрештою відповів:
— Ми ховаємося. Нам потрібно сховатися від стражів. Ви можете нам допомогти?
Жінка вдивлялася в нього, але не дала жодної відповіді. Вона лише глянула на мене, наче щось у моєму обличчі нагадувало їй якусь давню таємницю.
Ми всі мовчали, поки вона не запросила нас всередину, і тільки тоді ми зрозуміли, що вона не планує видавати нас. Це була дивна і навіть трохи спокійна атмосфера, якої ми не відчували вже давно. Проте питання залишалося: чому вона не боїться нас?
Я спостерігала за нею, намагаючись зрозуміти, чому ця жінка не питала, чому вона не здається. І ось тоді вона сказала:
— Ви з Максадонії, чи не так?
Ми з Ніком здивовано переглянулися. Як вона могла знати про Максадонію? Це не була країна, про яку часто говорили в голос, та без звинувачень. Особливо Ларсадонці. Враховуючи що їм навʼязували на вуха понад декількох сотень років... та й за добре слово про Максданію, тебе можна було б вважати мертвим. Що тут говорити про те, що вона пустила нас до себе додому... Безстрашна старенька. « хоч знаю її декілька секунд, але уже починаю захоплюватися її хоробрістю !»
— Звідки ви це знаєте? — запитав Нік, все ще не розуміючи.
Жінка посміхнулася злегка, повільно розгладжуючи свої зморшки.
— Я так і не змогла потрапити до Максадонії, — сказала вона з ностальгією в голосі. — Але ти мені когось нагадуєш! - Старенька простягнула свій вказівний палець на мене, тикаючи ним, мені в  груди. Я замовкла, моє серце тріпотіло від здогадок. Я спостерігала за цією жінкою, і на мить мені здалося, що у цьому погляді є щось знайоме. Може, це була лише випадковість, або, можливо, щось більше. Але я не могла втриматися від запитання.
— Чому ви сказали, що я нагадую вам когось?— вимовила я, намагаючись стримати хвилювання. Хоча це у мене не вийшло, нотки страху звучали в моєму голосі. Але я не ставлю собі цього на карб, все таки нас шукають... І мені до бісиків страшно, а тут щей ця дивна жіночка. Якби не вона то б Нік уже б в штани наклав ! Ну серйозно, його очі, круглі немов яблука, себе видавали. Тільки но в моїх думках почали проявлятися нотки чогось хорошого. Я загадала про Ноя... Надіюся з ним все гаразд ! Якщо я уже в Ларсадонії, то я звідси без нього не піду ! Я глянула на жінку. Вона мовчала кілька секунд, обираючи слова.
— Чорт, ти виглядаєш як... — вона затримала подих, ніби намагаючись побороти свої емоції, — ти виглядаєш , як Мекса .
Я застигла . У моєму горлі з'явилася сухість, а серце перестало битися на мить. Я не могла повірити в це. Моя мати? Як це можливо?
— Ви знали мою маму? — не вірячи власним словам, запитала я, дивлячись старенькій прямо в очі. Тим часом Нік, уже пристосувався до цієї домівки та почувався як дома, він присів на стілець, та дивився в стінку.
— О так... — відповіла жінка, її голос став м'яким, але з гіркотою. — Твоя мати була особливою. Я знаю її добре. Дуже добре.
Я не могла повірити своїм вухам. Це було неможливо, це не могло бути правдою. Моя мати... Як вона могла бути знайома з цією жінкою?
Перед тим, як Я хотіла задати ще сотні питань, двері раптом почали трястись. Звук був різким, важким — стражі Ларсадонії наближалися. Вони були тут. І якщо ми не поспішимо, усе може закінчитися дуже швидко..
Я відчула, як знову стискаються груди. Я була на межі зриву, і питання про мою маму залишалося без відповіді.
— Ми маємо йти, — сказав Нік, який різко підскочив зі стільця, ледь не впавши. Він відновив рівновагу, видихнув та схопив мене за руку, і ми всі разом попрямували до виходу.
Але тоді жінка, дивлячись на нас із спокійним, але рішучим поглядом, знову заговорила:
— Ви знаєте, я завжди думала, що колись побачу вашу маму знову . Я мріяла про це все своє життя.
Я глянула ще раз на жінку, хотіла щось відповісти, але двері, почали трястися іще більше. Ніби якась хвиля сунула на нас. Точніше не хвиля а стадо навіжених охоронців... Гаразд їм за це платять, і вони за це живуть, тож я не маю права їх засуджувати, але засуджу !
Нік просунувся ближче до дверей та глянув у маленьку дірочку між досками. Він не встиг закричати, як його перервав сильний стук у двері..
- Відкривайте, це Перевірка!  - відкликнулися із-за дверей. Нік відійшов назад, кинувши на мене погляд. Лишень його очі зустрітися із моїми, як двері почали виламувати. Жінка почала сміятися. Чи була вона навіжена... чи можливо вона просто жаліла що впустила нас, від цього панічно сміячись... Я не хотіла щоб із нею щось трапилося тільки через її доброту...
— Може ви сховаєтеся ? - запропонувала я жінці. Вона  лишень похитала головою.
— Ні.. мій час уже прийшов. - Я хотіла якось змінити її думку, але Двері різко вибухнули, і на порозі зʼявилися солдати. Двері із грюкітом упали на землю ледь не вбивши Стареньку.
Моє дихання стало важчим..  Я глянула на Ніка, в паніці не знаючи що робити далі. Проте Нік сам дивився на мене, в пошуках якогось відповідей . Найвеселіше тут було жіночці. Вона чуть не танцювала там. Поки солдати із відкрити ротами дивилися  на стареньку. Ми з Ніком, думали як би провалитися крізь землю. Солдати вийшли із цього трансу, так як їм набридло спостерігати за старенькою та її танцями, один із них просто відштовхнув її в бік, де вона впала і забилася. Я хотіла підбігти до неї та допомогти, але іншій солдат схопив мене за запясток, та почав розглядати його.  З Ніком зробили теж саме.
— Це вони ! - крикнув солдат який розглядав мою руку.

Це був кінець. .?
І хоча моє серце билося шалено, моя остання думка була лише одна:
«Де ж ти Ною..?»