Наша провина

Частина Перша: Воззʼєднання 1.Ноа

Десять місяців потому...
Шум з аеропорту був оглушливий: люди заходили й виходили схвильовані, тягнули валізи, дітей та візки. Я дивилася на екран над головою, шукаючи назву мого наступного пункту призначення та точний час посадки. Я не дуже любила їздити кудись сама, я ніколи не любила літаки, але в мене не було інших варіантів: тепер я була сама, тільки я, і більше ніхто.
Я перевірила годинник і знову подивилася на екран. Гаразд, я прибула з достатньою кількістю часу, я ще можу дозволити собі випити кави в терміналі та деякий час почитати, звичайно, це б мене заспокоїло.
Я ходила до металошукачів, і я ненавиділа момент, коли мене обмацували, проходячи через них, а вони завжди це робили, тому що я завжди була одягнена у те, на що спрацьовує сигналізація, можливо, як мені сказали, у мене металеве серце: проста причина нещастя, яка примушувала мене постійно проходити цю процедуру.
Я залишила свій маленький рюкзак на конвеєрі, зняла годинник, браслети, і кулон, який завжди носила на шиї – хоча мені давно треба було б його зняти — і я склала усе разом зі своїм мобільним телефоном і кількома монетами, які були в моїй кишені.
— Взуття теж, пані, — сказав мені молодий охоронець втомленим тоном. Я розуміла це, така робота була втіленням чогось нудного й одноманітного, його мозок, напевно, був млявим, постійно робив одне й те саме, завжди говорив одне й те саме. Я поклала білі Converse на тацю і в душі зраділа, що не вдягнула шкарпетки з візерунками чи щось таке, мені було б так соромно. Коли мої речі почали рухатися вниз по стрічці, я перетнула детектор і, звісно ж... він почав дзвеніти.
— Станьте тут, будь ласка, розкрийте руки й ноги, — наказав він, і я зітхнула. — Чи маєте ви будь-які металеві предмети, гострі предмети чи щось подібне?
— Я нічого не ношу, але так завжди буває, і я не знаю чому, — відповіла я, дозволяючи охоронцеві обмацати мене з ніг до голови. — Я впевнена, що це якась моя начинка.
Хлопця моя відповідь потішила, і раптом мені захотілося, щоб він забрав від мене руки. Коли він відійшов убік і відпустив мене, я схопила свої речі й попрямувала до магазину безмитної торгівлі. Гігантські Toblerone? Мені це потрібно. Я думаю, що це єдина приємна річ у поїздці в аеропорт. Я купила два, поклала їх у ручну поклажу та пішла шукати вихід на посадку.
Аеропорт LAX був великий, але, на щастя, мій вихід був не надто далеко. Я пройшла крізь ці напівкилимові підлоги з табличками та стрілками під ногами, повз тисячі знаків, які говорили мені «До побачення» десятками різних мов, і прибула до місця призначення. Там ще було небагато людей, тому я безперешкодно зайшла, віддавши свій паспорт і квиток. Коли я пройшла через двері літака, я сіла, дістала свою книгу і почала їсти Toblerone.
Усе йшло досить добре, доки лист, який я засунула між сторінками, не впав мені на коліна, викликаючи спогади, які я заприсяглася забути й поховати. Я відчула вузол у животі, коли образи повернулися до моєї голови, і мій спокійний день перевернувся.
***
Дев'ять місяців тому...
Звістка про те, що Ніколас їде, дійшла до мене несподіваними каналами.
Ніхто не хотів розповідати мені нічого, що стосувалося його, і було зрозуміло, що це тому, що він, мабуть, давав дуже жорсткі вказівки щодо цього. Дженна навіть не говорила про Ніка, хоча я знала, що вона бачила його не один раз. Її стурбоване обличчя було відображенням того, що вона, мабуть, побачила. Моя подруга була між молотом і ковадлом, і це була ще одна з багатьох речей, які я мала додати до свого списку провини.
Я більше не бачила Ніколаса, але його дії щодо мене були миттєвими. Деякі коробки з моїми речами надійшли через два тижні після того, як ми розлучилися, і коли я побачила Н у коробці для тварин, у мене стався напад тривоги, від якого я завертілася на ліжку після того, як потекли сльози. Наше бідне кошеня, тепер моє. Довелося залишити його мамі в старому будинку, тому що мій сусід по кімнаті був жахливим алергіком. Було важко відпустити його, але в мене не було вибору.
Я класифікувала той період мого життя, коли я тільки плакала і плакала, як «мій темний час», тому що він був саме таким: я була у чорному тунелі без світла, занурена у повну темряву, з якої я не могла вибратися, попри світло нового дня чи штучне світло лампи біля мого ліжка; я страждала від нападів паніки майже щодня, поки нарешті лікар не відправив мене прямо до психіатра. Спочатку я навіть не хотіла чути про щось подібне, але, мабуть, у глибині душі це мені допомогло, тому що я почала вставати вранці й робити основні людські речі... до тієї ночі. Тієї ночі, коли я зрозуміла що якщо Нік поїде, усе буде втрачено, і цього разу назавжди.
Я дізналася про це з простої розмови в їдальні кампусу. Боже, навіть розпашілі студентки знали про Ніка більше, ніж я. Одна дівчина пліткувала про мого хлопця, вибачте, колишнього хлопця, і ненавмисно повідомила мені, що він їде до Нью-Йорка всього за кілька днів.
Ось тоді щось заволоділо моїм тілом, силоміць посадило мене в машину і відвезло до його квартири. Я уникала думок про те місце, про все, що сталося, але я не могла дозволити йому поїхати, принаймні не побачивши його раніше, принаймні не поговоривши. Востаннє я бачила його тієї ночі, коли ми розлучилися.
З тремтячими руками й ногами, які погрожували звалити мене на асфальт, я увійшла у блок Ніка. Я зайшла в ліфт, піднялася на його поверх і стала біля його дверей. Що я збиралася йому сказати? Що я можу зробити, щоб він пробачив мені, щоб він не пішов, щоб він знову полюбив мене? Я подзвонила у дзвінок, ледь не знепритомнівши. Саме в такому стані він побачив мене, коли відчинив двері.
Спочатку ми мовчали, тільки дивилися одне на одного. Він не сподівався побачити мене там; що більше, він би поклав руку у вогонь, оскільки планував піти не озираючись, забути про мене й діяти так, наче мене ніколи не було, але він не розраховував, що я не погоджуся на таке.
Напруга була майже відчутною. Він був дивовижним: темні джинси, біла футболка і злегка скуйовджене волосся. Назвати його неймовірним було б мало. Він завжди був таким, але той погляд, те світло, яке завжди з'являлося на його обличчі, коли він бачив, як я приходжу, згасло, тієї магії, яка зачаровувала нас, коли ми були один перед одним, більше не існувало. Бачити його такого гарного, такого високого, такого мого... ніби мені повернули те, що я втратила — це була кара.
— Нащо ти прийшла? — його голос був твердим, майже крижаним, як лід, і це вирвало мене із заціпеніння.
— Я... — відповіла я зірваним голосом. Що я могла йому сказати? Що я могла зробити, щоб він знову подивився на мене, ніби я була його світлом, його надією, його життям?
Він, здається, навіть не хотів мене слухати, бо майже грюкнув дверима перед моїм обличчям, але тоді я вирішила: якщо мені доведеться битися, я буду битися. Я не збиралася його відпускати, я не могла його втратити, оскільки я б не вижила без нього, це було б неможливо. Мені було боляче на душі бачити його перед собою і не мати змоги попросити його обійняти мене. Обійняти та заспокоїти той біль, який поглинав мене день у день. Я зробила крок уперед і прослизнув крізь щілину, пробралася до його квартири, вдерлася у його особистий простір.
— Що ти робиш? — спитав він, слідуючи за мною, коли я пішла просто у вітальню. Кімнату було не впізнати: скрізь були закриті ящики, диван і столик були вкриті білими ковдрами. Спогади про те, як ми снідали разом, про вкрадені поцілунки на дивані,
обійми під час перегляду фільмів, про те, як він готує мені сніданок, про те, як я зітхала від задоволення між цими подушками, коли він цілував мене, аж поки в мене не перехоплювало подих... Усе це зникло. Нічого не залишилося. Саме тоді на моїх очах навернулися сльози, і я, не стримавшись звернулася до нього.
— Ти не можеш поїхати, — сказала я зірваним голосом; він не міг залишити мене.
— Іди геть, Ноа, — відповів він, залишаючись на місці, сильно стиснувши щелепу.
Його голос змусив мене підскочити й довести мої сльози до іншого рівня. Ні, ні, дідько ні, я не збиралася іти, принаймні без нього.
— Ніку, будь ласка, я не можу втратити тебе, — жалібно благала я. У моїх словах не було нічого особливого, але вони були щирі, абсолютно щирі. Я б не прожила без нього.
Ніколас, здавалося, дихав дедалі важче, я боялася, що штовхаю його надто сильно, але якщо я вже потрапила у левове лігво, то треба іти до кінця
— Забирайся, — його наказ був чітким і лаконічним, але я була фахівцем у тому, щоб не підкорятися йому. Я не збиралася зараз змінюватися.
— Ти не сумуєш за мною? — запитала я, і мій голос зламався на половині. Я озирнулася навколо, потім знову подивилася на нього. — А я ледве дихаю. Я ледве встаю вранці. Я лягаю спати з думкою про тебе, я прокидаюся з думкою про тебе, я плачу за тобою, — я нетерпляче витерла сльози, і Ніколас зробив крок уперед, але не з наміром заспокоїти мене, а навпаки. Його руки міцно стиснули мої руки. З надто великою силою.
— А як ти думаєш, що я роблю?! — сказав він сердито. — Ти, чорт забирай, зламала мене! — відчуття його рук на своїй шкірі — хоч це й був потворний жест — було достатньо, щоб надати мені сили. Мені так не вистачало його дотиків, що я відчула удар адреналіну в самому центрі моєї душі.
— Мені дуже шкода, — перепрошувала я, опускаючи голову, бо одна справа — це відчувати, а зовсім інша — терпіти ненависть у його гарненьких очах. — Я зробила помилку, величезну й непрощенну помилку, але ти не можеш дозволити, щоб це покінчило з нами,— я підняла очі. Цього разу мені потрібно було, щоб він повірив моїм словам, побачив у моїх очах, що я говорю від серця.
— Я ніколи нікого не полюблю так, як тебе,— мої слова, здавалося, обпалили його, тому що він відірвав руки від мого тіла, повернувся і відчайдушно засунув їх у своє волосся, провів крізь нього пальцями й знову придивився до мене. Він здавався божевільним, здавалося, він веде найгіршу битву свого життя.
Між нами запала тиша.
— Як ти могла? — запитав він через кілька секунд, і моє серце знову розірвалося, коли я почула, як його голос зірвався на останньому слові. Я зробила нерішучий крок. Йому було боляче через мене, а я просто хотіла знову опинитися в його руках.
— Я навіть не пам'ятаю... — зізналася я, мій голос тріскався від болю. Це правда, я не пам'ятала цього, мій розум заблокував це; що більше, тієї ночі, тієї фатальної ночі, я була настільки спустошеною від думки, що Нік зробив те саме, що і я, що навіть не змогла зупинити все. Я дозволила йому це зробити; у той момент мого життя я була настільки зруйнована, що просто від'єдналася від свого тіла та душі. — У моїх спогадах не залишилося нічого, що не має до тебе відношення. Ніку, мені потрібно, щоб ти пробачив мені, мені потрібно, щоб ти знову подивився на мене так, як раніше,— мої слова почали жалісно
рватися, так боліло серце, бачити його перед собою і відчувати його так далеко. — Скажи мені, що я можу зробити, щоб ти мене пробачив, — він дивився на мене недовірливо, ніби я просила його про щось неможливе, ніби з моїх вуст йшли лише безглузді та смішні речі. І так, я почувалася безглуздо, бо чи могла я пробачити зраду? Зраду Ніка? Я відчула біль у грудях, і цього було достатньо, щоб знати відповідь. Ні, звичайно, ні, від однієї думки про це мені захотілося висмикнути волосся, щоб стерти зображення Ніка в обіймах іншої жінки.
Я витерла сльози передпліччям і зрозуміла, що все марно. Ми мовчали кілька хвилин, і я знала, що мушу піти. Я не могла витримати відчуття втрати, тому що так, я втратила його, і скільки б я не благала, з цим нічого не можна було вдіяти. Сльози продовжували тихо литися по моїх щоках. Я знала, що нас чекає тихе прощання. Боже мій, попрощатися Ніком! Як можна було зробити щось подібне? Як попрощатися з людиною, яку ти любиш?
Я рушила у напрямку вхідних дверей, але перш ніж я встигла пройти повз нього, Нік поворухнувся, став переді мною, і, на мій подив, його губи доторкнулися до моїх, його руки взяли мене за зап'ястя, його плечі притиснули мене до нього, а я завмерла, отримавши поцілунок.
— Навіщо, дідько? — голосив він через секунду, міцно стискаючи мої руки. Я взяла його обличчя у свої долоні, і я не встигла проаналізувати, що відбувається, тому що моя спина вдарилася об стіну вітальні. Він тримав мене силою, його рот шукав у моєму повітря, яке, здавалося, було відібрано у нас. Я відчайдушно притягнула його ближче до себе, його язик ковзнув мені в рот, а його руки спустилися по моєму тілу. Але потім щось змінилося, його ставлення, його поцілунки стали наполегливішими, жорсткішими. Він відсторонився від моїх губ і вдарив мене об стіну, не даючи поворухнутися.
— Тебе не повинно бути тут, — сердито заревів він, і, розплющивши очі, я відчула, як по його щоках течуть сльози. Я ніколи не бачила, щоб він так плакав. Ніколи.
Я відчувала, що мені важко дихати, я усвідомила, що мені потрібно розлучитися, що ми робимо не все правильно, що це неправильно. Я хотіла погладити його щоку, я хотіла витерти ці сльози, я хотіла міцно обійняти його й тисячу разів попросити пробачення. Я не знаю, що показував мій погляд у той момент, але коли він зупинився на очах Ніка, вони, здавалося, спалахнули чимось, що можна описати як гнів, гнів і біль, глибокий біль, який я дуже добре знала.
— Я кохав тебе, — сказав він, уткнувшись обличчям у вигин моєї шиї. Я помітила, як він тремтить, і мої руки обійняли його, наче не хотіли відпускати.
— Я кохав тебе, дідько! — знову голосно повторив він, відриваючись від мене. Ніколас зробив крок назад, подивився на мене так, наче бачив мене вперше, спрямовував очі то на землю, то знову на моє обличчя.
— Іди до біса з цієї квартири й навіть не думай повертатися.
Я подивилася йому прямо в очі й зрозуміла, що все втрачено. Сльози намагалися витекти, але в них більше не було й сліду любові, лише біль, біль і ненависть. І я нічого не могла зробити, щоб побороти це.
Я вірила, що зможу повернути його, вірила, що любов, яку я відчувала до нього, поверне своє, але як я помилялася. Від любові до ненависті лише один крок. І саме це я спостерігала.
Тоді я бачила його востаннє. ***
— Міс, — сказав голос поруч, повертаючи мене до реальності. Я підняла очі від листа й побачила стюардесу, яка дивилася на
мене з деяким нетерпінням.
— Так? — відповіла я, а книга й Toblerone з моїх колін впали на підлогу.
— Майже всі сіли, можете дати мені свій квиток?
Я озирнулася навколо себе. Дідько, я єдина залишилася в кімнаті. Я помітила двох стюардес, які спостерігали за мною з дверей, які вели до рукава, який веде мене до літака, і підвелася зі свого стільця. Дідько!
— Вибачте, — я попросила вибачення, взяла рюкзак і порилася всередині, щоб дістати паспорт і квиток. Дівчина взяла його й пішла до дверей. Я пішла за нею, швидко оглянула кімнату, щоб переконатися, що нічого не залишила, і чекала.
— Ваше місце в кінці праворуч. Бажаю вдалого польоту.
Я кивнула, увійшовши в салон, і відчула нудоту.
Мене очікував шестигодинний політ до Нью-Йорка. Поїздка здавалася вічною. Мені навіть уявити не хотілося, яка температура у Нью-Йорку, оскільки була середина липня, і я була вдячна, що моє перебування там буде досить коротким.
Вийшовши з літака, я попрямувала на вокзал. Від аеропорту до станції Ямайка на мене чекала коротка поїздка потягом, де я мала сісти на інший потяг, який доставив мене до Іст-Гемптона. Я досі не могла повірити, що я відвідала таке снобістське місце, яке ніколи не привернуло б мою увагу, але Дженна, о, Дженна, хотіла влаштувати велике весілля; так, сер, вона витратила місяці на те, щоб це зробити, і хотіла вийти заміж у Гемптоні, як багата американка. Її мати мала особняк у цьому ексклюзивному районі від найдавніших часів, тут вони майже завжди відпочивали, і Дженна любила це місце, тому що саме там були зосереджені всі спогади її дитинства. Трохи пошукавши в Інтернеті, я дізналася, скільки там коштує будинок: у мене відвисла щелепа.
Дженна сказала мені, що хоче, щоб я була з нею за тиждень до весілля. Був вівторок, і лише в неділю моя найкраща подруга назавжди перестала бути самотньою.
Багато хто говорив, що одружуватися в дев'ятнадцять — це божевілля, але хто ми такі, щоб судити про кохання пари? Якщо вони хотіли, були готові й впевнені в коханні, яке відчували, то до біса умовності.
Отже, ось і я зійшла з поїзда на станції Ямайка, щоб зіткнутися з двома з гаком годинами подорожі, під час якої я повинна була усвідомити, що не мені не тільки потрібно буде спостерігати, як моя найкраща подруга виходить заміж, але й те, що я збиралася знову побачити Ніколаса Лейстера, не знаючи про нього нічого, крім кількох речей, які знайшла в Інтернеті.
Нік був хрещеним батьком, а я була однією з подружок нареченої... можете собі уявити, яка гарна картина. Можливо, настав час залікувати рани, можливо, час привів до прощення. Я не знала, але було ясно одне: ми обидва зустрінемося віч-на- віч, і третя світова війна неодмінно спалахне.