Наша провина

48. Ноа

Я не знаю, як правильно схарактеризувати хвилини, які передували стрілянині, але я можу впевнено сказати, що вони — найгірші в моєму житті. Здається, що я зберігаю їх у пам'яті розмитими, але водночас такими чіткими, наче бачу їх на екрані телевізора.

Пізніше мені сказали, що швидка допомога прибула в аеропорт миттєво. Мені ж ці миті здалися годинами, нескінченними годинами, коли мої долоні тиснули на рану на ребрах Ніка. Стів, зі свого боку, намагався стискати поранену руку Ніколаса. Навколо нього була калюжа крові, і я могла тільки припускати, як швидко наші тіла виробляють клітини крові, і чи вистачить тої швидкості, щоб компенсувати втрати, яких зазнав Нік. Я щосили намагалася не знепритомніти. Я сподівалася, що Бог допоможе мені залишитися при тямі, принаймні доти, доки медичний персонал не зможе подбати про нього.
Коли приїхала швидка допомога, я просто стояла і дивилася, руки, наче жили своїм життям, а розум був абсолютно порожнім. Я навіть не змогла вимовити прохання супроводжувати його. Нік залишився сам, на порозі смерті, а я просто стояла і дивилася, як він зникає з мого поля зору.
Я пам'ятаю, що після того, як вщух шум машини швидкої допомоги, я подивилася на свої закривавлені руки й захиталася в різні боки. Від ридань у мене майже перехопило подих, і я почала нестримно гикати. Чиїсь руки схопили мене, перш ніж коліна підкосилися, і я зіщулилася.
— Зроби глибокий вдих, Ноа, будь ласка, — сказав Стів, забираючи мене звідти, якомога далі від нажаханих людей, які спостерігали за цією сценою, які дивилася на мене так, ніби я була частиною якогось жахливого епізоду CSI.
Він посадив мене в таксі й ми поїхали до лікарні. З плином часу мені ставало все гірше.
— Чому він поїхав сам? Чому ти не поїхав з ним? Чому ми не поїхали з ним?
— Нам не дозволено, Ноа, — відповів Стів. Він дістав телефон і почав зі швидкістю світла набирати якійсь номери.

Дорога від аеропорту до найближчої лікарні швидкої допомоги займала тринадцять хвилин, або ж двадцять п'ять, якщо пощастить і не буде заторів. Нам знадобилося двадцять.
Коли ми приїхали, я одразу почала виходити з машини, я хотіла побігти до лікарів, щоб вони сказали мені що з Ніком все гаразд. Я просто хотіла його побачити, мені необхідно було його побачити, образ Ніколаса у моїй голові вбивав мене, я просто не могла прийняти того факту, що все це може стати останньою згадкою про нього, але я, мабуть, забагато хотіла від свого організму, бо коли я встала на ноги, все навколо закрутилося, а перед очима з'явилися чорні плями.
Стів доніс мене до місця, де мене посадили та принесли мені води. До мене підійшов лікар і почав вимірювати пульс.
— Міс Морган, мені потрібно, щоб ви заспокоїлися, — сказав він, глянувши на годинник на руці. — Росс, зателефонуй до швидкої й запитай про того хлопця.
Я дивилася на Росса так, ніби від цього залежало моє життя. Поки він розмовляв з кимось, жахливий біль змусив мене схопитися за живіт.
— Що відбувається?
Лікар стурбовано повернувся до мене.
— У вас перейми, — відповів він. — Ви повинні заспокоїтися, таке буває через стрес.
Перш ніж я встигла щось відповісти, Росс підійшов до нас.
— Ніколас Лейстер перебуває в реанімації з двома вогнепальними пораненнями. Наразі стан стабільний, він перебуває під наркозом, але говорити щось зарано, бо попереду операція на легені та руку.