Наша провина

46. Ноа

Мені потрібно було, щоб Нік повернувся, дитина росла, і це було видно. Я не наполягала, бо знала, що якщо його ще немає, значить він просто не може зараз залишити все. Я не сумнівалася, що Нік хотів бути тут зі мною навіть більше, ніж я, і це дуже нервувало мене.
Мама вже двічі дзвонила мені з проханням приїхати до неї в гості, і навіть казала, що може забрати мене сама. Я постійно казала їй, що от-от приїду, як тільки з'явиться трішки більше вільного часу. Але мама мене добре знала, тому, звісно ж, почала щось підозрювати.
— Ти щось приховуєш від мене Ноа, але нічого страшного, ми поговоримо, коли побачимося, — сказала вона мені, коли телефонувала якось в середу.
Стів був єдиним, крім Ліона та Дженни, хто знав, що відбувається. Я не казала йому, але потрібно було просто побачити, як він ставився до мене, щоб переконатися в тому, що він в курсі. Нік, мабуть, все розказав йому.
Через три з половиною тижні після того, як Нік поїхав, в мене сталася велика проблема. Просто трагедія: я з'ясувала, що в мене немає одягу, просто немає нічого, що могло мені підійти. Мій стан неможливо було більше приховувати й від цього я була просто в паніці. Я була в такій паніці, що просто не помітила як подзвонила Ніколасу, попри те, що він, мабуть, був зайнятий. Він відповів після першого гудка.

— Тобі треба повернутися, Ніколасе, — сказала я, намагаючись стримати сльози. — Я вже не можу цього приховувати... Я товста! Мій одяг не підходить, люди вже почали на мене дивитися, як на дивачку. Тобі треба повернутися! Треба розповідати батькам, треба... — у мене був повномасштабний напад тривоги, один із тих божевільних нападів, які вражають мене час від часу.
— Вибачте, я на хвилинку, — сказав він комусь. — Заспокойся, Веснянко, — додав він через секунду.
— Не можу заспокоїтися! — скрикнула я, нажахано. У кімнаті був безлад, одяг розкиданий всюди. Моя спідня білизна мені вже не підходила, я виглядала жахливо і, крім того, я боялася, що Ніколас, побачивши мене, буде шокований тим, як змінилося моє тіло всього за кілька тижнів. — Я не можу цього зробити. Мені потрібно побачити тебе, мені потрібно, щоб ти мене обійняв і сказав, що все буде добре, мені потрібен ти.
— Я щойно надіслав тобі квиток на літак. Продивись електронну пошту, — повідомив він мене спокійним і безтурботним тоном.
— Про що ти?
— Мені теж потрібно тебе побачити, але я не можу поїхати цими вихідними, тому я просто купив тобі квиток. Я думав зателефонувати тобі ввечері й розповісти, але оскільки в тебе повномасштабний напад тривоги, краще сказати зараз.
Я випустила усе повітря, яке було в легенях, і впала на диван у кутку кімнати.
— Я побачу тебе вже на вихідних? — раптом схвильовано запитала я.
Останні спалахи тривоги зникли, як хвилі на березі моря.