Наша провина

52. Нік

Це було справжнє лайно. Я був розлючений через те, що сталося. Я намагався тримати все в собі, але це було дуже важко, тим паче перед Ноа. Я приховував від неї свій емоційний стан, бо не хотів нервувати її, не хотів, щоб вона знову згадувала той день. Я намагався відволікатися, але мій мозок працював двадцять чотири години на добу.

Мене намагалися вбити.
Я був одержимий тим, що щось подібне може статися знову, але цього разу не проти мене, а проти тієї чарівної дівчини, яка щодня ходила вулицями так, наче нічого не сталося. Ноа повернулася до свого звичного розкладу: ходила на заняття, на роботу, а потім заходила до мене. Ми досі не жили разом, і втрата її з поля зору зводила мене з розуму. Стів відповідав за її безпеку: підвозив на навчання, чекав її біля кампусу. Він слідкував за тим, щоб нічого не сталося, я йому довіряв, повністю, але якби на те моя воля, я зачинив би її вдома і не пускав би нікуди.
Я ледве міг рухатися, відновлення йшло набагато повільніше, ніж хотілося. Медсестра, яку найняла Ноа, допомагала мені в усьому, все було не погано, але я ненавидів почуватися так, як зараз, ніби я безпорадний інвалід. Мені потрібно було бути поруч з Ноа, стежити за нею, щоб все дійсно було в порядку.
Коли вона приходила, це було схоже на тортури, тортури для моєї витримки. Вона приходила уся така усміхнена і розповідала мені, як пройшов її день. Її посмішка наповнювала всю кімнату радістю, а мені страшенно хотілося підняти її, роздягти й зробити її своєю. Знову.
Востаннє ми займалися коханням, коли зачали Ендрю. Шість місяців я не відчував її одним з найкращих способів, який тільки можна собі уявити, шість місяців не тонув в ній, не змушував її кричати. Найгірше те, що моє тіло було лайном, не здатним ні на що, але мій розум був готовий піднятися на Еверест.
Одного разу, через два тижні після того, як я переїхав до Лос- Анджелеса, вона з'явилася переді мною в сірій обтислій сукні, сукні, яка підкреслювала абсолютно все, включно з її животиком. Вона тоді залишила своє волосся розпущеним, а її очі сяяли, як ніколи раніше.

Ставало спекотно і її шкіра вже почала набувати приємного засмаглого кольору. Я відчув, що моє тіло починає напружуватися і мені знадобився увесь мій самоконтроль, щоб не начхати на вказівки лікаря і не зайнятися з нею коханням без зайвих пауз, зволікань, глибоко занурюючись у її тіло.
— Ніку, ти мене слухаєш?
Я відволікся від своїх хтивих думок і звернув увагу на дівчину перед собою.
— Пробач, ти щось запитувала?
Ноа закотила очі.
— Я не про що не питала, я казала, що оскільки навчання скоро закінчиться, а ти вже почуваєшся набагато краще, то я б хотіла, щоб ми разом пішли за покупками для дитини. Ми навіть гадки не маємо, що саме треба купувати та скільки взагалі знадобиться місця. Я подумала, що якщо ми присунемо моє ліжко до стіни ванної кімнати, то буде достатньо місця для ліжечка, пеленального столика, підгузків..
«Підгузки...чорт забирай, а я тут думаю про те, як її роздягнути й подарувати оргазм»
— Ти додала мене до цієї своєї картини? — запитав я, дивлячись на неї з недовірою. — Невже ти справді думала, що я житиму у лофті з нашою новонародженою дитиною?
— Так, — відповіла вона та почервоніла з якоїсь незрозумілої мені причини. — Ми більше про це не говорили, але... ти збираєшся жити зі мною?
Я не зміг втриматися від сміху у відповідь на її питання.
— Я думаю мені буде дуже важко втриматися від того, щоб щовечора лягати з тобою в ліжко, Веснянко. Звичайно, я буду жити з тобою, але.. це точно буде не у тій коробці, яку ти випадково називаєш квартирою.

— Але..
— Ні, Ноа, — перервав я її, підтягуючи до себе. — Я не буду виховувати сина у сірниковій коробці.
Ноа замовкла і декілька секунд просто дивилася на мене.
— Я не хочу тут жити, — заявила він, маючи на увазі мою квартиру, ту квартиру, куди я приводив Софію, ту квартиру, яку Ноа терпіла тільки тому, що мені треба було одужати.
— Ми щось придумаємо, — сказав я, хоча вже усе вирішив.
Минали дні, і щодня я почувався краще. Через місяць я зміг повернутися до роботи. Ноа вступила в третій триместр вагітності, і приховувати наявність дитини було вже неможливо.
Одного разу, стоячи на кухні з чашкою кави у руках, я вперше зрозумів, що наш звичайний день перетворився на світську хроніку. Я вилаявся крізь зуби, коли побачив фотографію Ноа, що йде вулицею, її живіт був вже більш ніж помітний, що тільки підтверджувало плітки й здогадки про вагітність.
Перші два тижні після того, як мене підстрелили, у новинах щодня принаймні десять хвилин розповідали про мене, мою компанію та звільнення Leister Enterprises. Проте з часом про це забули, і я розслабився. Але тепер, коли стало відомо, що Ноа чекає дитину, наша популярність знову зросте у десятки разів.
Я ледь не задихнувся, коли побачив, як Ноа, ухиляючись від журналістів, намагається дійти до дверей. Я побачив, як Стів допомагав моїй вагітній дівчині потрапити в її власний будинок, і мене охопила лють.
— Дідько!