Наша провина

Епілог. Ноа

Вісім років потому..
Я зачинила двері гаража з усмішкою на обличчі.
— Тато розізлиться більше, ніж будь-коли, Джулі, — сказала я своїй дворічній доньці, коли ми йшли по саду дорогою до нашого чудового будинку.
Нещодавно ми переїхали; насправді того дня було якраз два роки. Коли ми дізналися, що станемо батьками вдруге, то одразу зрозуміли, що наш будинок буде замалий для великої родини. Ми обрали більший варіант поруч з пляжем, щоб діти могли насолоджуватися морем і всім, що воно може запропонувати.
Найбільше в цій зміні був зацікавлений Нік, адже, врешті-решт наш будиночок був подарунком мені, щоб я мала змогу продовжувати навчання після народження Ендрю. І зрештою, з тих чи інших причин, я не хотіла залишати це місце, поки переїзд не став неминучим. Нік був щасливий, що знову зможе жити біля моря, і я була рада за нього.

Ендрю став серфінгістом світового класу: у віці всього десяти років він уже брав участь у національних змаганнях та виграв багато трофеїв, тож цей переїзд також був для нього радістю. Ендрю був точною копією Ніка, неможливо було заперечувати, що вони — батько та син, як я і сказала, коли побачила його вперше.
На щастя, в цій родині була одна маленька людина, майже скопійована з мене: Джулі, моя донька, була білявою, як сонце, і її обличчя було всіяне сотнями маленьких веснянок, які викликали бажання постійно цілувати її. Очі — це єдине, що вона успадкувала від Ніка, вони блакитні, як й в Ендрю.
Джулі не народилася зненацька; ба більше, ми її чекали довгих шість років. Як я і припускала, моя перша вагітність була справжнім дивом, і тепер, коли я озираюся назад, то щоразу впевнююся, що Бог дав нам Ендрю, бо це був єдиний спосіб возз'єднати нас знову.
Коли ми дізналися, що це дівчинка, то дуже зраділи. Ніколас просто обожнював доньку, але вона, вірна своїй матері, і не хотіла нічого знати про те, щоб йти в море, а тим більше про те, щоб її посадили на плавучу дошку. Моя донька була щаслива в мене на руках, і мені було приємно проводити з нею весь час.
Ендрю прийшов додому увесь мокрий та в піску.
— Можна скуштувати торт зараз? — запитав він, сідаючи за стіл і щипаючи сестру. Джулі скрикнула, а Ендрю розсміявся з тим самим переможним виразом на обличчі, яке дуже часто бачив у свого батька.
— Коли тато прийде, — відповіла я.
Того дня Ніку виповнилося тридцять п'ять років. Мені досі було важко осягнути, як швидко минув час. Мені здавалося, що ще вчора ми разом гуляли по пляжах Міконоса, поглинені одне одним, смакували поцілунки вночі, щоб продовжувати робити те