Наша провина

25. Нік

Я подивився на розклад свого дня, який мені щойно передала секретарка, і зітхнув, розуміючи, що ледве встигатиму дихати. У період між відкриттям LRB і закриттям двох інших компаній я зрозумів, що навряд чи зможу колись робити щось інше, окрім як днями зникати на роботі. Я не скаржився, тому що мені подобалося працювати, особливо над новим проектом, початок якого мені так дорого коштував.
Я подивився на ранкову газету і вилаявся собі під ніс. Саймон Роджер зателефонував мені того ранку, щоб дати настанови щодо того, як потрібно поводитися з пресою: за його словами, ми не могли собі дозволити попадати на перші шпальти поганих газет, за його слова, імідж — це найголовніше, і, звісно ж, я розумів, що він мав рацію, але, чорт забирай, у мене не було часу позувати перед камерами, пояснюючи причини своїх рішень. Мені потрібен був час для того, щоб втілити свою ідею, яка якраз й покликана була з часом виправити усі непорозуміння з громадськістю.

Задзвенів телефон, і я не замислюючись підняв слухавку. Це була Софія.
— Я зайнятий, — сказав я трохи швидше, ніж мав би.
— Як завжди, — просто сказала вона. — Твоя секретарка сказала, що наступного тижня ти летиш до Лос-Анджелеса.
— Я збираюся відвідати офіси LRB, щоб переконатися, що все працює як треба.
— Вона ще сказала, що планується вечірка з нагоди відкриття.
— Я бачу тебе Ліза дуже добре поінформувала, — роздратовано сказав я. — Роджер впевнений, що вечірка — це гарний піар.
— Ти не думав, що треба повідомити мені про це? Нагадую, ми не бачилися понад місяць.
Я підвівся зі стільця і пішов налити собі чашку гарячої кави. Правда в тому, що я був настільки зайнятий роботою та спогадами про свою останню зустріч з Ноа, що навіть не думав про Софію.
— Звичайно, я думав повідомити тобі, просто я ще не все підготував для цієї поїздки.
Здається, я чув думки Софію навіть на відстані.
— Тоді побачимося у твоїй квартирі? — ентузіазм, з яким вона говорила викликав в мене посмішку.
— До зустрічі, — сказав я, знову сідаючи. — Ти маєш ключ, чи не так?
Я не міг не порівняти, як я спілкувався з нею і як подібні розмови проходили з Ноа. Я дав Софії ключ кілька місяців, тому що їй іноді доводилося залишатися в Лос-Анджелесі по роботі, а моя квартира якраз була вільною.

Я ніяк не наважувався їй продати, і можна було сказати, що мені бракувало часу займатися цим, але насправді я просто не міг відпустити усі ті спогади, які зберігали стіни моєї квартири.
Я прилетів до Лос-Анджелеса рано вранці, тому я міг без проблем потрапити на нараду персоналу, яка мала відбутися опівдні. Я хотів переконатися, що добре все добре, переконатися, що я не припустився помилки.
Крім того, я хотів побачити свою сестру, оскільки вона не поверталася в Лос-Анджелес після Нового року. Ноа більше не з'являлася, і щось всередині мене воліло її побачити. Її мати сказала, що вона вирішила залишитися в кампусі через велике навантаження, але я добре знав, що справжня причина — це я.
Остання ніч, яку ми провели разом, майже два місяці тому, досі була в моїй пам'яті: кожен поцілунок, кожне слово, кожен звук, кожне відчуття. Я гадки не мав як би все склалося, якби вона не пішла на ранок. Чи зміг би я покинути її? Чи вистачило б у мене сили сказати її, що ця ніч нічого не означає? Я ніколи не отримаю відповіді на ці питання, я ніколи не зможу сказати собі правду щодо цього. Доля захотіла, щоб Ноа прийняла рішення. І вона це зробила. Тепер треба продовжувати жити далі.
Тепер у мене була Софія, хоча для мене це було радше обов'язком — виправдати очікування. Виконати обов'язок. Я хотів колись мати дітей, хотів мати дружину. Я ніколи не збирався нікого кохати так, як кохав Ноа, але я не міг зупинити своє життя. Наша історія — це біль, який завжди буде зі мною, це те, що залишиться назавжди у моїх клітинах. Однак це не означало, що я не мав докладати зусиль задля того, щоб отримати те, чого хочу, або захочу одного дня.
Стів чекав мене в аеропорту, він приїхав у Лос-Анджелес заздалегідь, щоб мати змогу провести кілька днів зі своїм старшим сином, який завтра закінчував коледж. Я посміхнувся, коли побачив його, і ми разом пішли до машини.

— Як Аарон? — спитав я, коли влаштувався на сидінні й увімкнув мобільний телефон, щоб перевірити пропущені дзвінки та повідомлення.
— Радий, що нарешті закінчує навчання.
Я розгублено посміхнувся й глянув на час на своєму наручному годиннику.
— Тобі краще поквапитися, бо я не хочу спізнитися на зустріч, яку сам скликав.
Стів зробив, як я просив, і нам знадобилося трохи більше пів години, щоб доїхати до міста й зупинитися біля будівлі, яка коштувала мені декілька мільйонів нервових клітин. Офіс зустрів мене метушнею, яка, я впевнений, була викликана моїм приїздом.
— Доброго ранку, містере Лейстер, вас чекають у конференц- залі, — оголосила секретарка, імені якої я не знав.
— Дякую. Можете принести мені кави? — запитав я й усвідомив, що все ж таки спізнився. — Без цукру, дякую.
Секретарка поспішила до кавника в сусідній кімнаті, а я перетнув хол до конференц-залу. Коли я відчинив двері, я з подивом почув, що всі сміються, на своєму місці нікого не сиділо; ба більше, вони оточували щось, і це щось примушували їх сміятися. Я крадькома підійшов, знаючи, що ніхто не чув, як я увійшов, і помітив дівчину з довгим світлим волоссям, яка, сидячи на стільці, намагалася побороти Саймона Роджера. Мені знадобилося приблизно дві секунди, щоб зрозуміти, що дівчина, яка там сиділа — це Ноа.
Я нічого не розумів, просто мовчки, дивився, як вона сміється і тисне на руку того ідіота, який, очевидно, дозволяв їй перемогти, принаймні на деякий час. Мої очі на кілька секунд зупинилися на їхніх стиснутих руках.

— Якщо за десять хвилин, які мені знадобилися для того, щоб дістатися сюди, ви встигли влаштувати цей цирк, то я навіть не хочу уявляти, що тут робити, коли мене немає, — сказав я настільки голосно, що всі завмерли й витріщилися на мене.
Ноа вскочила на ноги, почувши мій голос. Я був настільки вражений, побачивши її знову, особливо тут, що лють враз охопила всі мої почуття; у той момент для мене ніщо не мало значення, ні співробітники, на яких я хотів справити гарне враження, ні той факт, що якби там не було Ноа, я б посміявся разом з ними і можливо навіть сам би взяв участь у поєдинку.
Я придивився до неї й знову відчув, як весь мій світ закрутився.
— Зустріч скасовується, — мало не крикнув я. — Завтра я хочу, щоб ви всі були тут о сьомій ранку, і ми побачимо, чи зможе хтось з вас зберегти роботу, бо це компанія, а не довбаний спорт майданчик.
Мій погляд люто свердлив Роджера, який був надто близько до моєї дівчини, чорт забирай, до Ноа.
Я повернувся, щоб вийти за двері, але перед цим крикнув: — Морган, до мене в кабінет!