Наша провина

34. Ноа

Я не знаю, коли я заснула, але коли я відкрила очі, то побачила, що Дженна сидить у кріслі біля мого ліжка і дивиться на мене з блідим обличчям, сповненим занепокоєння. Побачивши, що я відкрила очі, вона підвелася і підійшла до мене, я лежала закутана під ковдрою та з крапельницею у лівій руці.
— Ноа, як справи? — сказала вона зі страхом у голосі.
Побачивши її там і згадавши все, я відчула, ніби ми обоє опинилися в іншому вимірі, ніби раптом моє життя стало не моїм життям, і те, що я щойно дізналася, зачинило всі двері, які були відчинені, ніби тепер була відчинена лише одна і я мусила пройти крізь неї.
— Думаю, добре, — відповіла я.
Дитина... по-перше, для мене, народження дитини завжди було чимось гіпотетичним.

Щоразу, коли я уявляла себе з дитиною, я думала, що, можливо, усиновлю її в майбутньому. Мені казали, що ті травми, які я отримала у дитинстві, можуть призвести до проблем. Мені сказали, що коли прийде час завагітніти, мені доведеться піти в клініку репродукції, і вони скажуть мені, як діяти далі. Жодного разу я не думала, що зможу завагітніти природним шляхом... клянусь Богом, я ж навіть пила протизаплідні засоби! Ніщо, абсолютно ніщо не вказувало на те, що це може статися.
Я підвелася в ліжку і скинула з себе ковдру. З надмірною обережністю я підняла свій лікарняний халат і втупилася на свій живіт.
— Значить, це правда... Я не можу в це повірити. — І не я це сказала, це сказала Дженна.
Я перевела на неї погляд і побачила, що вона стоїть бліда біля мене.
— Що я буду робити? — спитала я, поклавши руки на живіт і намагаючись зрозуміти, чи відчуваю я щось, що вказувало б на те, що в мене в утробі чотиримісячний плід.
Дженна похитала головою й сіла біля мене на ліжко.
— Ноа, хто батько?
Я знову подивилася на неї. Я думала, що це очевидно, хоча, якщо подумати, то ніхто не знав, що сталося на День подяки; Ну, ніхто, крім мене і Ніка.
— Ніколас, — прошепотіла я у відповідь. Лише промовлення його імені викликало біль у моїх грудях.
Очі Дженни розширилися від здивування, а потім величезна усмішка розпливлася по її обличчю.
— Ніколас? Наш Ніколас? Але коли? Як?

Чому, в біса, вона така щаслива?
— Це сталося на День подяки, після того, як Нік дізнався про хворобу своєї матері, він засмутився і сказав такі речі...
— Боже мій, Ноа, але ж це чудово! Почекай, ти сказала День подяки?
Її погляд бігав то до мого живота, то до мене. Через кілька секунд вона, відвела його, мабуть, щоб порахувати.
— Чотири місяці, Дженна, — сказала я без нотки щастя в голосі. Тобі лікарі не сказали?
— Ти жартуєш? Я навіть не знала, що мої підозри правдиві, доки менше п'яти секунд тому ти не підняла сорочку й не утупилася на свій животик так, наче бачиш інопланетянина.
— Ти щойно дізналася?
Дженна кивнула.
— Я тобі не родич, мені нічого не хотіли казати. Більше того, я боролася з медсестрами, щоб вони впустили мене до твоєї палати.
Я глибоко зітхнула, відчуваючи себе більш розгубленою, ніж за все своє життя.
Дженна взяла мою руку й поклала її на мій трохи випуклий живіт. Ніхто, хто не знав, не міг сказати, що я вагітна.
— Ноа, я злякалася, тому що думала, що дитина від якогось хлопця, з яким ти зустрічалася в клубі, але це Нік! Твій Нік!
Це чудово.
Я відпустила її руку і зиркнула на неї.