Наша провина

49. Ноа

Слава Богу, через два дні Нік почав реагувати на лікування, і його перевели з реанімації у звичайну палату. У відділені працівники лікарні були більш поблажливими до відвідувачів і, нарешті, після чотирьох днів очікування, мене пропустили до нього.
Ніку ввели седативні препарати й повністю перебинтували тулуб. Тінь від волосся тяглася по неголеному обличчю, надаючи йому вимученого вигляду. Таким Ніколаса я ніколи не бачила, і це налякало мене майже так само, як сам момент пострілів.
Мене пустили саму, і я була щиро вдячна за це, бо моє серце розбилося одразу після того, як я побачила його таким слабким і крихким. Я відчувала люту ненависть до того чоловіка, який завдав йому біль.
Я підійшла до Ніка провела долонею по темному волоссю, прибравши його жестом, який зазвичай викликав у Ніка посмішку, посмішку, якої зараз не було.
Я не плакала, не знаю чому, але сліз не було, я просто продовжувала дивитися, запам'ятовуючи кожну його рису. Я хотіла міцно його обійняти, хоча знала, що не зможу, тому що це завдасть йому болю.
Мої обійми могли завдати йому болю. Це звучало іронічно з огляду на те, що ми пережили.

Я сіла у крісло поруч з ліжком і взяла його за руку.
— Ніку... — сказала я з клубком у горлі. — Мені потрібно, щоб ти одужав. Мені потрібно тобі багато чого розказати, коханий, — я сильно закусила губу, спостерігаючи, чи буде якась реакція, якесь диво подібне до того, що показують у кіно.
Його очі були досі заплющені, а я продовжила говорити, щоб не збожеволіти перед могильною тишею, яку переривали лише звуку апарату, що відбивав пульс Ніколаса на моніторі.
— Наші батьки вже знають про Міні Но. У моєї матері ледь не стався серцевий напад, але, мабуть, той факт, що ти в лікарні, змусив її відмовитися від ідеї вбити мене за те, що я завагітніла.
Я розповіла йому про реакцію його батька на новину; я розповіла йому про те, як розриваються від дзвінків телефони, як всі хочуть дізнатися, чи все добре; я повідомила йому про нападника, а також запевнила, що Стів поставив двох охоронців біля його палати задля того, щоб те, що сталося, більше ніколи не повторилося. Я сказала йому, що дуже змінилися і що він точно здивується, коли побачить мене. А ще я, звісно ж, додала, що наша дитина продовжує битися ногами так, наче він на футбольному полі.
Скільки б я йому не розповідала, Нік продовжував тримати очі заплющеними. А я потрохи зникала, зникала, допоки не стала тінню, віддалено схожою на саму себе.
— Ноа, доню, тобі потрібно відпочити, — попередила мама і провела рукою по моєму волоссю. Я розтягнулася на одному з диванів у палаті Ніка, поклавши голову йому на коліна. — Ми всі йдемо, щоб поспати й помитися. Ти повинна спати в ліжку, люба, таке положення, як зараз, шкідливе й для тебе, й для дитини.
— Я не хочу залишати його самого, — сказала я, не дивлячись на Ніка.

«Будь ласка, прокинься, мені потрібно знову побачити твої блакитні очі, мені потрібно знову почути твій голос».
Лікарі побоювалися, що втрата крові та нестача кисню, яких він зазнав після поранення, могли спричинити неврологічні наслідки, через які він не міг прокинутися. Вони сказали, що тепер все залежить від нього, і нам залишається тільки чекати, молитися і чекати.
— Він буде не сам, Ноа: ми з Віллом не залишимо його. Ліон сказав, що прибуде за пів години, а Дженна запропонувала відвести тебе до квартири. Іди, будь ласка, відпочинь хоча б пару годин.
Ліон та Дженна приїхала на наступний день після інциденту і не відходили від нас. Мама мала рацію, я була виснажена, я майже не спала чотири дні, бо страшенно боялася, боялася заплющити очі, а потім прокинутися і дізнатися, що Ніка більше немає.
— А якщо він прокинеться, а мене не буде...?
— Ноа, якщо він розплющить очі, то ти будеш першою, кому я зателефоную. Будь ласка, якби Нік міг говорити, він був би розлючений через те, що ти не піклуєшся про себе.
Я неохоче погодилася. На прощання я поцілувала Ніка в щоку й вийшла з палати, у пошуках Дженни.
Стів повіз нас до тієї самої величезної квартири. Востаннє я була там на наступний день після весілля Дженни. Опинившись там, я не могла не згадати, що ми тоді робили, що говорили одне одному. Ці стіни зберігали не найприємніші спогади й раптом мені захотілося повернутися у ті часи, коли ми не могли відірватися від одне одного, у ті часи, коли Нік давав мені все, що було потрібно, і навіть більше. Я не хотіла бути в цій квартирі, а тим паче без нього.

— Прийми душ, а поки приготую щось на обід, — сказала мені Дженна з усмішкою, яка не торкалася її очей.
Нік був для неї як старший брат. Я бачила, як вона плакала, обійнявши Ліона, коли вони прибули до лікарні, і я знала, що вони обоє болісно переживають те, що сталося.
Я кивнула і пішла ко кімнати. Вже у ванній я почала повільно знімати одяг. Мій погляд зупинився на дзеркалі переді мною: сумнівів у тому, що я вагітна вже не було. Я прийняла душ і почистила зуби. А коли вийшла, перевдягнулася у свої чорні легінси та світшот Ніка, який знайшла в шафі. Знайомий запах заспокоював мене, давав ту надію, яка була мені життєво необхідна.
Ми з Дженною поїли мовчки, сидячи на дивані, з увімкненим телевізором на задньому плані. Я була не голодна, але все одно змусила себе з'їсти все, що було на тарілці. Після вечері я пішла в кімнату Ніка, обійняла його подушку і заплющила очі, намагаючись заснути.
За кілька годин Дженна зайшла до мене зі щасливою посмішкою від вуха до вуха.
— Він отямився, Ноа!
Я мало не впала з ліжка від того, як швидко підвелася. «Боже мій, Боже мій! Нік прокинувся!