Наша провина

31. Ноа

Хоча рішення було прийнято поспішно, тієї ночі в ліжку я усвідомила, що все ж таки вчинила правильно. Мені треба було перегорнути сторінку раз і назавжди, але, працюючи на нього, я дозволяла собі цього не робити.
У мене було кілька пропущених дзвінків від Саймона. Він намагався зв'язатися зі мною, щоб запитати, чи я в порядку, але я ігнорувала його, зосередившись на своїй злості на Ніколаса. Так тривало доти, доки я не змусила себе заспокоїтися. Коли в мене це вийшло, я вирішила все ж таки прийняти один із дзвінків Саймона. Я запитала, чи можу я прийти до нього, і він, попри неабияке здивування, назвав свою адресу.
Мені не знадобилося багато часу, щоб дістатися до житлового комплексу, де він жив — це було лише за квартал від колишнього помешкання Ніка. Коли я підійшла до його дверей, мені було більш ніж зрозуміло, що я збираюся робити.
Саймон зустрів мене зі стурбованістю на обличчі. Він був одягнений у сірі спортивні штани та темно-червону футболку вільного крою. Червоний колір у той момент я бачила всюди. Я навіть не дала йому привітатися, або ж собі передумати, і кинулася в його обійми одразу, як тільки він відчинив двері.

«Подивись на це, Ніколас Лейстер»
Саймон обійняв мене за талію, зачинивши вхідні двері, а коли його руки звільнилися, він схопив мене за талію й підняв із землі жестом, який дуже нагадав мені Ніка.
Дідько, чому хлопцям так подобається підіймати мене на руки?
«Ноа, зосередься. У тебе не повинно бути в голові нічого, крім Саймона, правильно?»
Коли він посадив мене на кухонну стійку, я відсторонилася, щоб побачити реакцію на свій напад. Саймон у відповідь дивився на мене так, наче ніколи не бачив.
— Коли ти подзвонила мені годину тому і сказала, що прийдеш, клянуся, це було останнє, чого я очікував від цієї зустрічі.
Я не хотіла говорити, що насправді це було не те що мені потрібно цієї миті, але це точно було способом викинути Ніколаса з голови, з душі.
Не зводячи очей із Саймона, тих темно-зелених очей із білявими віями, я потягнула футболку вверх та зняла через голову, залишивсь тільки у бюстгальтері.
— Чорт забирай, — вигукнув Саймон, смикаючи мене за шию і захоплюючи мій рот для поцілунку.
Я дозволила йому грати з моїм язиком скільки завгодно, але коли його рука почала ковзати по моїй голій спині, я мимоволі напружилася.
— Все гаразд? — спитав він, відриваючись і зупиняючи руку на застібці мого бюстгальтера.
— Просто.. ми можемо піти до кімнати?
Темрява.. вона була мені потрібна. Вперше за доволі великий проміжок часу.

Саймон усміхнувся, знову підняв мене та підніс до дверей у тьмяно освітленому коридорі.
— Я вмію ходити, — сказала я, не втримавшись.
— Знаю, але мені подобається відчувати тебе так, як зараз.
І я відчувала наскільки йому це подобалося. Його ерекція впивалася в мою шкіру, наче довбаний алюмінієвий стрижень.
Саймон поклав мене на ліжко, зняв з себе футболку й витягнувся наді мною, витримуючи всю свою вагу на руках. Він почав вкривати мій живіт дрібними поцілунками. Я заплющила очі. Дідько, ні, чому? Чому мені так хотілося плакати?
Саймон розстібнув верхній ґудзик на моїх джинсах, і мене раптом заполонили спогади про Майкла, про ту ніч, про його рот на моїй шкірі, про його губи на моїх. Все відчувалося так, ніби я знову переживала це: зрада, обман, найбільша помилка мого життя. Невже я робила це знову?
Ні! Дідько, я не робила нічого поганого! Саймон не був кимось, Саймон хотів чогось зі мною, Саймон піклувався про мене, піклувався більше, ніж Майкл, більше, ніж Ніколас...
Ніколас. Його обличчя з'явилося в моїй пам'яті, його кляті блакитні очі, які дивилися на мене так, ніби я була самим дияволом, його губи, те, як він цілував мене, наче завтра не було, як він притискав мене до ліжка, бажаючи відчути мене поруч. Це завжди було настільки відчайдушно, що мені часто не вистачало повітря в легенях.
Руки, які зараз намагалися роздягнути мене — це не його руки. Вони ніколи не будуть його руками. І я не була впевнена, що колись зможу забути його дотики, що колись зможу насолоджуватися близькістю іншого чоловіка. Майже в нападі істерики та паніки я відштовхнула від себе Саймона й вскочила на ноги.

— Вибач...я не можу цього зробити, — просила пробачення я, застібаючи штани. Я істерично шукала вихід, як тварина в клітці, саме так я почувалася. В клітці. В полоні власних почуттів.
— Ноа, зачекай, вибач, якщо ти не готова..
— Мені потрібно йти, — сказала я, ігноруючи його.
Я вийшла у вітальну і знайшла там свою футболку, безладно кинуту на підлогу. Я підійшла туди й підняла її.
Потім Саймон схопив мене за руки, змушуючи подивитися на нього.
— Ти можеш пояснити, що відбувається? — огризнувся він на мене тоді. — Це через Лейстера? Бо якщо це через нього, то ти повинна знати, що мені наплювати на правила компанії. Чуєш?
Я похитала головою й витерла сльозу тильною стороною долоні.
— Мені просто потрібно зараз піти додому, — прокоментувала я, намагаючись контролювати свій майже панічний стан.
Саймон посміхнувся, подивився на мене, а потім кивнув.
— Гаразд, — погодився він, глибоко вдихнувши. — Колись... зателефонуй мені ще раз, добре?
Я кивнула. Мені справді було дуже шкода, що все так. Він не заслуговував мати справу з кимось настільки залежним. З кимось схожим на мене. Відчуваючи провину, я підійшла до нього й легенько поцілувала його в щоку, а потім схопила свою сумку й пішла, не оглядаючись.
Ніколас десять, Ноа мінус п'ять.