Наша провина

19. Нік

Я покинув батьківський дім, пішовши до одного з численних барів на набережній. Я сподівався, що, зважаючи на погоду, вони будуть безлюдні, бо мені зараз було просто необхідно побути на самоті.
Я, звісно, не очікував на батькове схвалення, коли розказував про свої плани стосовно компанії, але й таке відверте обурення стало для мене несподіванкою. Відколи я очолив бізнес виявилось, що в корпорації є кілька малих підприємств, які вже давно підлягають ліквідації. Вони просто завдавали нам клопоту і приносили смішні доходи. Спочатку майже ніхто не підтримав мою ідею виставити щось на продаж, але я все одно хотів це зробити й на отримані гроші відкрити нове підприємство з іншим вектором розвитку. Загалом же корпорація працювала, як годинник: кожним з елементів керували справжні професіонали.
Зрештою після кількох місяців плідної роботи мені вдалося виставити на продаж те, що приносило більше втрат, ніж прибутків, і це виявився тільки початок. Я зіткнувся з великою кількістю проблем: численні звільнення та відкриття нового підприємства з нуля.
Це було дуже важке рішення, але зрештою правильне. Мене не аби як розлютило те, що мій батько не міг довіряти мені, і до того ж він вірив, що я можу зруйнувати компанію. Я без проблем порозумівся з членами правління, але, чорт забирай, одна справа виступати перед ними, як бос, і зовсім інша — перед батьком. Крім того, Ноа стала свідком частини нашої дискусії, що ще більше дратувало мене. Я замовив віскі й випив його одним махом. Цей дурнуватий обід виявився гірше, ніж я очікував.

Я оплатив рахунок і вирішив, що мені потрібно повернутися. Мені не слід було йти, не слід було залишати Медді саму, хоча, як би мені не було важко це визнавати, я точно знав, що Ноа потурбується про неї. Медді мало кому довіряла, серед цієї компанії одразу після мене була якраз Ноа.
Ноа. Я не знав чи вважати помилкою перемир'я, про яке ми домовилися. Набагато легше було ігнорувати те, що я відчуваю до неї, коли все навколо оповито люттю. А от розмовляти з нею так, як ми сьогодні, як дорослі люди, було надто небезпечно.
Іноді, набагато частіше, ніж я міг зізнатися вголос, я уявляв, як прощаю її, я уявляв, як забуваю все, що сталося, все, що ми зробили одне одному, і я намагався уявити, яким тоді буде життя тут і зараз. Але щоразу, коли в мене наче виходить це зробити, пам'ять підкидає думки про причину нашого розриву і все знову згорає у полум'ї гніву та ненависті.
Клята Ноа. Будь проклята за те, що так просто зіпсувала все!
Коли я прийшов додому, то помітив, що це вийшло пізніше, ніж я планував. Світло було вимкнено, і в усьому будинку, за винятком вітальні, панувала тиша.
Я знав пальто, залишив ключі біля входу і пішов туди, де хтось був. На підлозі, спиною до дивана, сиділа Ноа. Вона одягла зручний светр і окуляри, а волосся зібрала у пучок. Вона була повністю занурена в читання, а навколо було розкидано кілька відкритих книжок. Також, оглядаючи кімнату я помітив, що вогонь у каміні майже згаснув.
— Що ти робиш? — тихо сказав я, заходячи в кімнату.
Ноа мовчала та продовжувала читання, навіть не рухаючись, поки я не підійшов і не взяв книгу, яка лежала біля її ніг. Це виявився підручник «Закон комунікації та публічності. Том 1»