Мені потрібно було зустрітися із Софією. Вона не переставала дзвонити мені з дня вечірки в домі Ліона; вона була розлючена, бо останнім часом ми зовсім не зустрічалися, хоча повинні були.
Мені потрібно було розв'язати питання Софії, воно мені заважало. Власне, коли я зрозумів, що мене взагалі не турбує факт розриву цих стосунків, я нарешті усвідомив, що все було не тим, чим здавалося, і тим паче ніколи не стало б тим, чого потребувала Софія. Тільки Ноа була здатна продовжувати перевертати мій світ з ніг на голову. Тільки Ноа я міг дати те, чого від мене вимагали всі інші. І як могло бути інакше, якщо я божеволію від одного дихання цієї дівчини?
Бачити її знову поруч із собою, знову не ненавидіти її — це було так дивно. Останні півтора року я витратив усю свою енергію на те, щоб ненавидіти Ноа. Витратив усю свою енергію на те, щоб приховати ту частину себе, яка її кохає, щоб заспокоїти жахливе бажання повернутися до неї. Мені знадобилося багато самоконтролю, щоб покинути її, піти й переконати себе заново побудувати своє життя з кимось іншим, але всі ці намагання — це просто брехня. Бо зараз все вийшло на поверхню. Здавалося, ненависть більше не мала сенсу, а кохання намагалося знову вийти на сцену почуттів. Все більша частина мене вмирала від бажання підійти до неї, схопити й більше не відпускати. Нарешті я відчув полегшення... справжнє полегшення, бо ненавидіти жінку, яку кохаєш — це найважче з того, що мені доводилося робити в житті. А тепер.. тепер, мені щось підказувало, що треба припинити боротися із собою і просто прийняти, що моєю долею була Ноа.
Софія була в готелі, після того, як я сказав їй, що мою квартиру затопило. Мені потрібно було щось придумати, щоб мати час навести порядок. Я припаркувався й приготувався зіткнутися з кимось, кого не хотів би поранити. Вона відчинила мені двері свого номера в гарній сливовій сукні. Її обличчя чітко показувало, що вона щось підозрювала.
«Нам потрібно поговорити» — цей вислів ніколи не віщував нічого доброго.
Я зайшов, не зняв піджак і не поцілував її в губи, як майже звик робити. Софія нахмурилась і запросила мене до вітальні свого номера. Опинившись там, я підійшов до мінібару й налив собі випити. Софія сиділа на білому шкіряному дивані й дивилася, як я уникав її погляду і як зробив великий ковток віскі.
— Ти збираєшся покинути мене, чи не так? — сказала вона, порушуючи тишу.
Я підняв очі й подивився на неї
— Мені здається, що я ніколи не був з тобою, Соф.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Наша провина
RomanceЯ постійно дивувалася, чому, якщо ми з Ніком розлучилися понад рік тому, я плакала зараз, ніби ми справді покінчили з усім тільки вчора. Одного разу мені довелося навіть з'їхати з дороги, вимкнути двигун і обійняти кермо, щоб схлипнути, не ризикуючи...
