Наша провина

30. Ноа

Після того, як Нік пішов, я проспала пару годин, а потім мене розбудили болі в животі та новий приступ нудоти. Я мало не впала з ліжка, поспішаючи до туалету.
Я була настільки виснажена, що навіть не усвідомлювала, що мені потрібно йти на роботу. Я підвилася, як могла, і вмила обличчя. У мене були чорні розводи від залишків вчорашнього макіяжу і темні кола під очима. Я зробила макіяж і витратила майже всі засоби, які в мене були, намагаючись приховати свій реальний стан. Я схопила рюкзак, пальто, ключі від машини й поспішно вийшла з квартири. Останнє, чого я хотіла, це щоб у Ніка була ще одна причина звільнити мене; думаючи про це, я не могла не згадати наш палкий поцілунок минулого вечора. Поли я їхала за кермом, я переглянула повідомлення на своєму мобільному телефоні, що, до речі, не дуже добре робити, і побачила там десять пропущених дзвінків від Саймона.
«О, чорт забирай!»
Я забула, що більше не сама. Що я, в біса, збираюся йому сказати? Що мій колишній хлопець привіз мене додому після того, як засунув мені язика в горло?
Мені потрібна була кава, так, кава змусила б мене ясно думати, допомогла б впоратися з наслідками вчорашнього вечора, але все не могло бути настільки добре. Саме коли я увійшла до будівлі та попрямувала до ліфта там опинився Нік. Нік стояв у строгому костюмі й дивився в екран свого мобільного, чекаючи на прибуття ліфта. Я глибоко вдихнула, проклинаючи свою удачу, і пішла туди. Я спочатку думала піднятися сходами, але підійматися на чотирнадцятий поверх із похміллям зовсім не хотілося Я зупинилася біля нього, і він підвів очі від телефону, щоб зосередитися на мені.

Дідько, я хотіла бути однією з тих, кому алкоголь стирає пам'ять. Тоді б ця ситуація була б менш незручною.
— Що ти тут робиш?
— Я тут працюю, — відповіла я, закочуючи очі.
Нік проігнорував мою легковажну відповідь.
— Я думав, що ти сьогодні не прийдеш, вчора ти була надто сумною...
— Ну, я не хотіла, щоб в тебе були приводи мене звільнити, — відповіла я, ігноруючи його присутність, як могла, а потім зайшла у порожній ліфт, коли двері розкрилися.
Ніколас пішов за мною, поклавши мобільний телефон у кишеню.
— Як почуваєшся? — запитав він з чимось дивним у голосі.
— Я в порядку, — сказала я, здивована от такої турботи.
Учора все знову вийшло з-під контролю; знаю, я провокувала його, я ніколи не думала, що він вчинить саме так.
«Викинь його...ці слова вже нічого не значать».
Його слова спали мені на думку, як порятунок із густого туману. Чому він сказав мені це? Щоб зробити мені боляче? Якщо він справді вірив, що ті давно сказані слова нічого не означали, то навіщо, в біса, він знову мене поцілував, навіщо він повів мене додому, щоб переконатися, що зі мною все гаразд, навіщо він запитував мене, як я зараз?
Треба було покінчити з цим, я не могла жити наосліп.