Сходження безсмертного

Розділ 7: Учення клану

– Га? Ми йдемо на завдання? – у Дзінь Сяоданя ледь очі не випали з орбіт. – Тільки я і ти? – він вказав пальцем на себе і Дін Дзихао, ледве стримуючись, аби не розкрити рота. – А як же вчитель Ян?

– Ну, не тільки ти і я, але й Лі Мейці.

– А, – коротко видавив з себе він.

З їхнього тренування в клані Снігових брил пройшов рівно рік. Зазвичай серед кланів така практика – запрошувати до себе учнів та проводити дуелі, поширена та застосовується усіма без винятку. Цього року вони мали відправитися до Лісових троп, однак пару місяців тому між їхніми кланами відкрився простір, який ніяк не вдавалося закрити, а заклиначів, які могли впоратися з монстрами, що пробиралися на поверхню з кожним днем, усе дедалі меншало. Сили кланів закінчувалися, а впоратися з неприємністю все ніяк не вдавалося.

Тим більш, що Дзінь Сяодань відчував – ще трішечки й він буде на рівні створення фундаменту, а там і до формування ядра духовних сил як рукою сягнути – авжеж, фігурально.

– Старійшина також йде з нами, – якось між словом вставив Дін Дзихао настільки важливу інформацію, яку зазвичай говорять одразу!

Дзінь Сяодань, який до цього прихилився щокою на долоню і ледве стримував слину, що вже зібралася у куточку рота, ледь не вдарився головою об стіл.

– Що... Що? Що?! – він схватився обома руками за стіл та затупотів ногами. – Тільки не цей старий! Чому саме він?!

– Я тебе чимось не влаштовую, малий поганцю?

Дзінь Сяодань звалився на спину та підвів погляд, дивлячись на старійшину Золотавих вод догори ногами. Ханьфу Цяо Ґваньтіна мало срібну вишивку на синьому тлі. Пронизливий погляд чоловіка втупився у лежебоку, який потягнув ніякову посмішку.

– Старійшино Цяо! Як ваше буття? Здоров'я? – перевернувся Дзінь Сяодань на живіт, перетворюючи свій раніше ідеально рівний без жодної складочки одяг, на щось, від чого у Цяо Ґваньтіна сіпнулося нижнє повіко.

– Негайно вийшов на подвір'я.

Чоловіку не прийшлося навіть піднімати голос, Дзінь Сяодань схопив власного меча та чимдуж рвонув через Дін Дзихао під промені весіннього сонця.

Варто було Цяо Ґваньтіну повільно ступити на подвір'я, як він побачив сидячого на колінах Сяоданя, який вперся чолом прямо у землю. Срібна стрічка на його волоссі впала поряд з обличчям, відтіняючи фарфоровий колір шкіри. Дін Дзихао встав на крок подалі від старійшини, спостерігаючи, як його шиді повільно підвів голову та поглянув на них широкими з оксамитово чорною райдужкою очима. У Дзінь Сяоданя був широкий рот з чітко окресленими вустами, які, коли посміхалися, не могли не змусити інших задивитися на таке яскраве обличчя.