Той, що обманює смерть

Частина 1. Привіт, Неприємності! Розділ 1.

Все почалось в якомусь пабі. Звучить, правда?

А що ви хотіли, в мене так всі історії починаються. В мене вихідний, мені немає чим зайнятись. І як результат, я топаю в людний бар — пропустити в себе досить велику кількість рідини. Там темно, тож люди не здаються мені страшними.

Я, по натурі, кончений інтроверт, з високою самооцінкою та схильністю до жорстокості. Я п'яний бойовий пес. А краще п'яне бойове щеня, що лише дзявкає до старших вовкодавів, щоб показати свою силу, котрої нема. На роботі я звичайний планктон, котрих тисячі.

Але не в п'ятницю. В п'ятницю я іду в паб. Там приглушене світло, металева барна стійка, дерев'яні крісла, багато різного народу, і всім немає діла одне до одного. Там я заховаюсь, розтворюсь серед натовпу. Одне нефільтроване я п'ю на самоті. З кожним ковтком, келих все важче стукається об метал, видаючи важкий звук протистояння металу, проти скла.

Тверезим інших людей я не сприймаю. Навіть в школі та інституті я тримався одинаком. На все свої причини. Я не гуляв з однокласницями, не тягав одногрупниць. Я сидів в кімнаті за ноутбуком і грав в комп'ютерні ігри. І намагався уникати людей. Звісно, я брехав. Я розповідав вигадані історії про те, який я класний. Всі так роблять. Мої сусіди по кімнаті наприклад.

Я був незайманим до 4 курсу. І то, пощастило зустріти дівчину з першого курсу. Яка потім мене кинула, перед тим зрадивши, і залетівши від наступного свого бойфренда. Думка про це викликає в мене задоволену посмішку. Знаю-знаю, горіти мені в пеклі.

По телевізору футбол. Не люблю футбол. В дитинстві всі ми копали м'яч. Але якщо мене спитають в п'ятницю в пабі, то звісно ж я обожнюю футбол.

Після другого, язик в мене розв'язується. Я не красень, я не страждаю надмірним інтелектом. Але я педант. Мій одяг завжди чистий, туфлі вичищені до блиску. Лице чисто поголене. Окуляри модного бренду. Чорне волосся має вигляд зачіски, завдяки дорогому гелю для волосся. В розмові я намагаюсь вживати іноземні вислови та словечка, щоб зійти за розумнішого, ніж я є насправді. Кожний ранок я роблю по сто віджимань, та триста разів прес. За собою треба дивитись. В портфелі в мене планшет, в якому всього одна книжка: «Пікап». І ні, я не цікавлюсь автомобілями. Я вже кілька років поспіль цікавлюсь дівчатами. А то в інституті я тупив.

Третє пиво робить свою справу. Я вже розмовляю про щось з барменом. Така в них робота — терпіти таких йолопів, як я. Він намагається тримати лице, але моментами в нього таки це не вдається, і тоді в нього проступає вся його втома, все його роздратування від таких, як я. Приходять якісь ідіоти, п'ють, намагаються здатись душею компанії, або бідкаються на своє жалюгідне життя. Я розумію цю, його, нелюбов до от такого п'яного бидла. На його місці, мене б давно знудило. А ще, я б додавав сечу в пиво таким дегенератам. Я знаю, що ви про мене думаєте. Я б сказав, що мені начхати, але в цій розповіді не було б змісту. Просто так треба. Мені треба її розповісти. Але напряму я розповісти не можу, ви мені не повірите...

Публіка в пабі складається з різних прошарків суспільства. Якщо скласти їх докупи, то в сумі вийде той самий міфічний середній клас. Але сьогодні ж п'ятниця, всі намагаються або накидатись (наприклад я), або здаватись багатшими та успішнішими, ніж вони є насправді.

- Привіт! – чиясь сильна рука плеснула мене по плечі.

Я поволі повернув голову. Товстий, високий чоловік вовтузився зі стільцем, намагаючись протиснутись за барну стійку біля мене. Я ніяк не відреагував на його привітання. Не тому, що інтроверт, чи настільки сильно не люблю людей. В мене по тілу пройшов холод. Перші рази це було неприємно і дивно, наче ти наївся галюциногенів і зловив короткий бедтріп, але за стільки років я вже звик...

Товстун в дорогому чорному костюмі замовив мені склянку якогось пійла. Він намагався триматися розслаблено, але я бачив бліде лице та червону лисину. Його пальці тряслись, потираючи золотий годинник на лівій руці. Він швидко представлявся, але я не чув ні звуку, лишень інколи бачив, як ворушаться його губи, показуючи жовті зуби серед яких — три вставних.

В цей момент я далеко. В цей момент, я за містом, лечу над землею. На дворі ніч, злива. Спалахи блискавки освітлюють джип, що врізався в електричний стовп. Його рознесло вщент, а стовп загрозливо схилився над машиною. Все що утримує його від падіння, це електричні кабелі. Від джипа по всій дорозі розкидані уламки та частинки розбитих вікон. Позаду, кілька метрів за ним, тягнуться сліди шин. Хто в джипі, я знаю і так – он він, сидить біля мене. Він дихає, п'є, розтринькує гроші. Що ж, нехай, йому не судилось завтра відкрити очі. Це його остання ніч.

Натовп заревів з радості. По плазмі показали, повтор забитого гола.

- Дякую за випивку, – кивнув йому.

- Будь ласка! – відповів товстун. – Наталія сказала, що я знайду тебе сьогодні тут.

Я подумки вилаявся. Наталю я знав давно. Вона промишляла гаданням на картах, приворотах, відворотах і різними іншими відьомськими штуками. Спадкова відьма, як сама вона себе називала. Сподіваюсь вона відчула, як я подумки її вилаяв та прокляв. Хоча навряд чи, в мене немає такої сили.

- Сьогодні ж п'ятниця! – відповів йому з ввічливою усмішкою. – Де мене ще шукати?

- Моя дружина ходить до неї, – сказав товстун. – Всілякі відьомські фіглі-міглі. Ви вірите в це?

Він нервував, цим пояснюються його стрибки з ви на ти.

- Ні, – чесно сказав йому. – Але від того, що я в це не вірю, ще не значить, що цього немає.

- Хороша відповідь чесної людини! – він плеснув мене по плечі.

Я спокійно поглянув на нього. Він лицемірив, намагався сподобатись мені. Наївний.

- В бізнесі я ціную чесність і прямолінійність, – продовжував він. – Від всіх співробітників вимагаю цього ж...

- Похвально, – байдужим тоном відповів я.

Замовив ще одне пиво. Бармен окинув мене зневажливим поглядом і пішов виконувати замовлення.

- Скільки? – запитав він. – У скільки мені це обійдеться?

Мене це не дивувало. Це вже не перший випадок. Рідко, але мітко мене знаходять такі як він. Цей, хоча б, не ставить питань щодо моїх здібностей. Вони ось-ось мають з'явитись. Після того, як я відмовлюсь, він вдасться до погроз. Наївний. Немає змісту боятись мертвих. Ну, майже мертвих...

- Я не казав, що берусь за роботу, – відповів йому.

- Вас хвалили, як непоганого траблшутера...

- Боюсь, моя професія не так називається! – поморщився я. – І з траблшутерами я маю не більше спільного, ніж ви з барменом.

Бармен окинув нас швидким поглядом, повним презирства. Теж, знайшли з ким рівняти – якось так, або майже так подумав він. Швидше за все. Ставлю шість до одного.

- Відьма Наталія сказала, що ви можете мені допомогти! – він втрачав рештки спокою. – Сказала, що наді мною дихає смерть...

Я промовчав. Треба нанести суці візит. Виб'ю з неї все лайно. Але з іншого боку, мене взяла цікавість. Як ВОНА бачить такі речі? Знов якийсь фокус, чи може вгадала? Я знову глянув на нього і напружився. Холод, шосе, ніч, вітер... Ні. Не фокус.

- Вона сказала щось конкретне? – спочатку треба вивідати, з чим я маю справу. Товстун мене мало цікавив, йому однозначно кінець.

- Ні, сказала, що може лише здогад, але мені варто показатись вам.

- Не здогад, – спокійно відповів я, уявляючи, як радітиме Наталія знаючи, що її передчуття вірні.

Так і бачу розширення наданих нею послуг і відповідний напрям вгору її розцінок. Ну – кожен дроче як хоче.

- Ви можете зняти цей прокльон?

Я не стримався і зареготав. Не з того, що ми вкотре перейшли на ВИ. З того, що саме він просив. Він косо поглянув на мене.

- Вам не пояснили нічого так? – запитав я.

- Я не вірю в принципі в магію! – ображено сказав він. – І ваш дар здається мені...

Я просто допив пиво. Ні, я не збираюсь втручатись в порядок речей. Сьогодні я напиваюсь.

- Немає ніякої магії, – пояснив йому. – Просто я бачу смерть.

- Що? – отетерів він.

- Не буквально! – я говорив як завжди. – Не стару з косою. Просто я бачу коли, і як хтось помре і, по бажанню, я запобігаю цьому. Запобігав, якщо точніше. Зараз я зав'язав.

- Яка сума змусить вас передумати? — його очі примружились.

Він не вірив мені. Не він єдиний. Людям дивно чути таке. Мабуть, його дружина поїздила по мізках, ось він і прийшов. І ним рухав страх. Страх сильніше за всі інші емоції. Мозок не може працювати нормально, тверезо оцінювати ситуацію.

- Я не беру за це гроші. Я не можу вам допомогти. Занадто велика ціна.

- Я багатий! – впевнено заявив товстун. – В мене впливові друзі.

Я закотив очі. І це я чув.

- Що ж, поясню. Сьогодні, або вже завтра, якщо точніше, ви помрете. Без варіантів. Така вже доля. А якщо не помрете, замість вас помре хтось інший. Я не знаю, хто саме. І я не знаю, чому? До самої смерті. Я знаю, як все має статись. Одне врятоване життя, означає одну смерть. Такі правила.

- А відомо, хто помре замість мене? – обережно запитав він.

Не він перший, не він останній вдає ніби його це цікавить. Насправді йому начхати, скільки людей помруть, щоб він жив. Звідки я знаю, що йому начхати? Все просто: він не запитає, як саме хтось помре замість нього. Чи страждатиме він або вона. Люди, яким не все одно, завжди питали мене таке. Їм я говорив, що ні. Частіше за все так і ставалось. Частіше за все...

Я виявився правий. Він навіть не подумав про це. Для чого, гроші все вирішують. Дурень. В смерті свої правила. Вона забирає когось в певні моменти. Все, що можна зробити, це змінити одного обранця на іншого. Зазвичай цього достатньо, і врятований вже живе далі, та помирає пізніше. Інколи від старості, інколи ні, спосіб життя, все ж, в кожного різний...

- Я дізнаюсь про таке, коли ви будете врятовані, – чесно сказав йому, уникаючи, поки що, сказати йому: «Я не збираюсь тебе рятувати. Вмирай!».

Він не вірив. Я не міг його засуджувати за це. Якби мені хтось щось таке розповідав, сидячи в пабі...

- Тобто життя за життя? – запитав він.

В бізнесі свої плюси. Він хоча б може скласти два плюс два.

- Зазвичай.

- Зазвичай? – він насторожився думаючи, що я просто хочу витягнути з нього гроші.

- Такі речі я називаю мітками, – почав пояснювати йому. – А людей, чию смерть я бачу, відповідно, мічені. В міток різна сила, якщо простіше. Інколи життя за життя. Інколи життя за два.

- Що в мене? – запитав він.

- Точно два, може три, – чесно відповів йому.

- Скільки?

- Я ж сказав...

- Грошей скільки?

Ось про що я казав, на хую він вертів всіх тих людей, що помруть замість нього. А це не гарно, не по-людськи. Я хотів ударити його в лице. Говорили-балакали називається...

- Ні скільки, – холодно відповів йому. – Я не можу допомогти.

Я намагався сказати це якось заспокійливо, але алкоголь надав цьому дух літературної туги. Це коли герої безсилі перед обставинами. Сумніваюсь, що мій супутник ускладнював собі життя читанням, але вираз лиця в нього був, наче в героїв Еріх Марія Ремарка – п'яний, стомлений, пізнавши весь солодкий та, водночас, гіркий присмак життя...

В депресії він був, якщо не намагатись скрасити його вигляд. Я подумки вилаяв себе. Він повірив мені в самий невдалий час.

- Ти ж навіть не знаєш тих людей! – він підсунувся ближче перейшовши на ти.

- Вас я теж не знаю, – я зробив останній ковток пива, залишивши бармену пустий келих та гроші.

Глянув на годинник. Двадцять по першій. Просто прекрасно. Товстун забрав в мене багато часу. Футбол вже давно скінчився. В місті вже нікого немає, публіка в пабі або розсмоктувалась, або розібралась за принципом кожній тварі по парі. А я сам один з от оцим. Зневажливо оглянув його. Як для покійника він аж занадто набридливий.

- І ти дозволиш мені померти? – він підвищив голос.

Я оглянувся довкола. На щастя, на нас ніхто не звертав уваги.

- Не я вирішую, хто житиме, а хто ні, – пояснив йому. – За ваш тимчасовий порятунок, сьогодні помруть двоє. Уві сні я побачу як саме, бо їх смерть буде на моїй совісті. І як я вже казав, я більше не працюю. Все, що ви можете зробити, це не взяти з собою в могилу ще когось, тому я б не радив сьогодні напиватись чи знімати повій. І ведіть машину обережніше, про всяк.

- Все ж аварія? – зухвало запитав він.

Є і така стадія. Заперечення страху. Мозок відмовляється вірити в смерть. Ні, хто завгодно, але не я. Дарма, тобі б послухати мене чоловіче...

- Ставлю на це.

- Я водій зі стажем! – він розправив груди. – Я водив, коли ти ще цицьку смоктав...

Він кинув гроші на стійку і направився до виходу. Через три хвилини всі в пабі почули рев двигуна і свист шин.

- Ще пива? – спитав бармен.

- Чогось міцніше! – відповів я. Тоді додав тихіше. – Вип'ю за упокій його душі.

- Літають от такі підараси по ночах! – сказав про товстуна, що вилетів з бару наче ошпарений. – А потім розбиваються, дорогу псують.

- Є така фігня, – я погодився з ним.

- Понакупляли права. Знаєш, – він нахилився до мене. – Якби він здох, світ би виграв. Одним козлом менше...

Я ледь стримався, щоб не зареготати.