Розділ 72.

57 10 2
                                    

Марко не встиг нічого сказати. Я вдарив його прямо в дверях. Він втратив рівновагу і впав. Підніматись і давати здачу він не поспішав. Марко розлігся на підлозі, здивовано витріщившись на мене.
- Знаєш за що? – я переступив поріг і зайшов в квартиру.
- Не маю ні найменшого поняття.

Він збрехав. Я хотів би повірити йому, але я занадто добре знав свого брата. Він обманював всіх, але не мене. Зі мною такий номер не проходив.

- Я був правий з самого початку, – пройшов до себе в кімнату.

Слідом за мною зайшли Саша з Аліною. Аліна не могла стримати задоволеної посмішки. Зовсім недавно їй самій перепало на горіхи від мого брата. А тепер вона бачила, як він розтягнувся по підлозі, тримаючись за розбитий ніс.

Дістав з шафи свій дорожній рюкзак. Мої речі легко в нього поміщались, тож багато часу це не зайняло.

- І куди ти підеш? – в кімнату зайшов Марко.
- Геть, – голос прозвучав на диво спокійно. – Я закінчив тут.
- Думаєш? – Марко підійшов ближче. – Розхотів шукати того психопата?
- Я знайшов його.

Лице Марка просвітліло.

- То він…
- Живий, – встряла Аліна. – Але знайти його тепер не проблема.
- Не те що ти чекав, правда? – спитав Марка.

Я бачив, як загорілись його очі. Їх аж спопеляло від люті, коли щось йшло не за його планом. Ось і зараз, він всіма силами намагався цього не показувати.

- Ти не самий хитрий, брате, – я не зміг втриматися. – Думав, вічно зможеш маніпулювати нами? Як би не так!
- І що ти тепер робитимеш? – запитав Марко. – Ось наш шанс. Тепер нам не доведеться переховуватись. Тепер ми зможемо дійсно рятувати людей, як хотіли колись. Ми всього за крок від цього…
- На мене не розраховуй, – я направився геть з кімнати.

Марко позаду лютував, хоч і не показував цього. Але ніхто не знав його так, як я. В нього тиша — найгірший прояв люті.

- А про Лілю ти подумав? – кинув мені навздогін.

Я зупинився.

- Вона не поїде з тобою, – між тим продовжив Марко. – А я не буду рятувати її вічно. Чи ти тепер відступиш від її спасіння?
- Думаю вона подбає про себе, – я вийшов з кімнати.

І застиг. В коридорі стояла Ліля.

Вона стояла в одній довгій футболці. Мабуть ми її розбудили. Очі були широко розплющені. Не треба бути генієм, щоб знати, що вона почула всю розмову.

Я боявся дивитись в її очі. Боявся того, що там побачу. Я знав як їй. Вона почувала себе кинутою. Ми відмовились від неї, прирікши на смерть.

- Тебе не було біля неї, зате я був, – між тим кричав мені вслід Марко. – Скоро мітка знову набере сили. І цього разу станеться катастрофа. Я не готовий ризикнути життями людей заради неї. А тебе поряд не буде. Ти ж йдеш, правда?
- Значить тікаєш? – з її очей пішли сльози. – ось так просто?
- Ні…

Договорити я не встиг. Ліля босоніж вибігла з квартири. Двері за нею гримнули піднявши хмарку пилу.

- Ліля! – крикнув їй навздогін, але вона точно не почула.
- От ж блін! – видав позаду Марко. – Чорт, я не хотів.
- Задоволений? – не стримуючи злість, запитав я.
- Як думаєте, куди вона побігла? – Аліну це, здавалось, веселило.

Ми з Марком переглянулись. Куди могла побігти дівчина, котру всі кинули? Та будь-куди. А дівчина, що знає про свою мітку? Після почутого…

- От ж, блять! – я скинув рюкзак і побіг слідом за нею.

Саша і Аліна хотіли кинутись за мною, але Марко їх зупинив.

- Ви тільки будете заважати, – пояснив він. – Макс!

Я повернувся, якраз вчасно, щоб зловити кинутий мені флакон делірія.

- Думаю, тобі знадобиться, – сказав Марко.

Я лише кивнув і вибіг вверх по сходах, сподіваючись, що ще не пізно.

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now