Той, що обманює смерть

Розділ 46.

Від Карини прийшло коротке повідомлення. Я спочатку подумав, що воно пусте, допоки не побачив маленьку крапку замість будь-яких слів.

Моє серце стислось в грудях. В шлунку з'явилась порожнеча. От так все? Без нічого? Вона просто пішла. Перед очима була картина того, як вона тихо плаче пакуючи свої речі. Я немов на власні очі побачив, як вона ходить по кімнаті з телефоном, курить за кухонним столом, набирає мій номер і одразу ж стирає. І от вона наважилась...

Ззовні я, мабуть, просто виглядав стомленим. Добре, не хочеться про це говорити. Покосився на брата, що позіхав за кермом. Він таки добивається свого. Він знищує все, що утримує мене. Перехитрив мене, собака...

- А в історії є ще випадки подібні до ваших? - поцікавився Саша.

- Навряд чи, - відповів Марко. - Мало хто розповідає про таке.

- Просто я тут подумав...

- А що, як це передається по спадковості? - хмикнув я.

Саша знітився. Звісно ж, він мав би знати, що й нас часом відвідувала така ж думка. А раптом це чиїсь гени? Може передається по спадковості? Але в наших батьків цього немає. В їх батьків цього немає.

А в нас з Марком є. І то настільки сильно, що аж заважає.

- Не передається, - відповів йому Марко. - Ми перевіряли.

- Як саме?

- Ти знаєш, що схоже в усіх людей? - запитав я.

- Що?

- ПОЗАДУ!!! - заволав Марко.

Переповісти одне з найвизначніших досліджень нашого покійного професора я не встиг. В старій БМВ на щастя спрацювали подушки безпеки. Добре, бо за мить до того, в нашу машину врізалась інша. Я не встиг навіть зрозуміти, що сталось, як моє лице вдарилось в щось м'яке. Марко втратив управління і машину розвернуло впоперек траси Калуш - Івано-Франківськ. Ми почули свист шин, а потім зрозуміли, що машину починає перекидати. В салон полетіли друзки бокового скла. БМВ злетіло з дороги в кювет. Ми не були пристебнуті і наші шиї відчули поверхню даху. Саші не пощастило найбільше, він сидів позаду, куди й припав удар. А зараз ми троє напівлежали в перекинутій машині.

В голові паморочилось. По лиці стікала цівка крові. Ліва вилиця заніміла від удару в щось тверде. Рухатись я не міг. Взагалі нічого не міг. В голові паморочилось, в вухах сильно гуділо. Я був близький до того, щоб втратити свідомість. Але я противився цьому з усіх сил. В очах, то ставало темно, то світліло. Я протягнув руку до дверей.

Заклинило.

Глянув на Марка з Сашею. Брат був непритомним. Саша тримався за голову. Я хотів їх покликати, але не зміг видати й звуку.

Мені потрібно було на повітря. Я з болем почав повзти по уламкам через розбите вікно. Від цього в голові запаморочилось ще дужче. В очах повільно, але вірно почало темніти. Поринаючи в сон, мені здалось, що до нас під'їжджають дві машини. Одна сірий мікроавтобус. Інша, знайомий червоний опель. Я хотів вилаятись, але сили покинули мене остаточно. Стара знайома темрява вкотре кликала мене до себе.

***

За шість років до...

- Вдихни цю ніч! Відчуй нічне повітря. Дай йому наповнити твої груди силою, що воно таїть в собі. Відкрийся їй. Відчуй її єство. Пусти в себе ту силу, що вона тобі дає. Силу, що дасть нам змінити цей світ...

Як доказ своїх слів Марко зробив глибокий вдих.

- О так! - з насолодою протягнув він. - Ми змінимо цей світ.

Я мовчав. Мені більше подобався порт нічного Севастополя, без будь-яких звуків. Лише тиха мелодія моря.

- Макс? - покликав він мене.

- Що?

- Ти віриш, що ми змінимо світ?

- Вірю.

- Бог дав нам можливість щось змінити. Це не прокляття, Макс.

- Що ж тоді це?

- Це дар, котрий ми подаруємо людству.

- Думаєш?

- Впевнений! - Марко поклав руку мені на плече.

- Я не про те. Думаєш варто його змінювати? Хіба світ вартий порятунку?

- Звісно ж! Головне вірити. Я вірю, що ми змінимо його. Я вірю, що наш дар дозволить нам це.

- А якщо це не дар? Якщо правий я, а не ти? Якщо ми таки прокляті?

- Значить ми перетворимо прокляття на дар. Головне вірити.

- Я вірю.