Розділ 23.

109 12 4
                                    

Я не знаю, чому мені згадалася ця розмова. Майже шість років тому ми сиділи в одному з будиночків в Одесі. Я любив Одесу. Колись. Одеський колорит мене бісив спочатку, але за два місяці я вже звик. Я любив колись гуляти нічною Одесою. Головне знати, куди заходити не можна.

Тоді ми не гуляли. Ми дружно зібрались на одній з квартир, де Марко розкладав свої схеми по грі в Бога. Це не був напів підвал, як в фільмах про пограбування. Це була чудова квартира в майже центрі міста з видом в центр. На столі, в великій вітальні, були численні фотографії кількох людей. Ми позначили їх кольоровими маркерами. Тоді ми позначили цими ж кольорами місця на карті. Кілька місць правда вже було закреслено. Всіх не врятуєш.

- Це просто богохульство! – сичав отець Кирило. – Це втручання в волю Божу. Чим ви тут займаєтесь…

Повний, бородатий з маленьким лицем та здоровенним хрестом на шиї. Говорив він ламаною українською. Російською він говорив гірше, що було дивно для священика з Одеси.

- По перше, – холодно нагадав мій брат. – МИ. Ви або з нами, або до побачення. Трутні в команді непотрібні…
- Я трутень? – закипів той. – Іменем Господа…
- Перестаньте! – гаркнув худий чоловік в сірому костюмі. – Панове, це не професійно.

Мені він і тоді не подобався. Пан Геральт пишався собою, своїм австрійським корінням, і своєю родиною. Аристократ, трясця його матері. Великий вчений… Тьху.

Для чого Антон їх тільки притягнув? Антон, молодий тоді ще чоловік з статурою атлета і приємною зовнішністю, в цей час стояв на балконі з моєю Кариною і намагався склеїти її. Він викликав асоціації з еталоном успішного чоловіка. Для нас він шукав способи розбагатіти на цьому. Ми не заперечували. Я провів їх поглядом. Вона сміялась з його жартів. Вони раз у раз доторкались одне до одного. Він те і діло поправляв своє зализане волосся. Наївний. Вона моя. Це він навчив нас з Марком акуратності та охайності. До цього я носив піджаки хіба на випускних в школі.

- Успішні люди повинні виглядати відповідно! – говорив Антон.

Так от, нас тоді було семеро. Ціла команда, котрою по черзі керували всі, крім мене і Карини, так як вона частиною команди не була. Ми двоє з Марком. Я рятував людей, підставлявся під удар. Марко вирішував, що і де робити, куди йти, їхати, летіти, плисти. Антон допомагав нам фінансово. Він знав, де, що, і як можна було зробити. Священик та професор, що постійно гризлись. Кирило таки ніколи не вірив у нас. Як і Геральт. Але вони передчували можливу славу. Один би приплів наш успіх до релігії, притягуючи маси нових віруючих в церкви. Серйозний удар по атеїзму, що тут скажеш.

Геральт став би світилом в світі науки, так як він би розкрив одну з найважчих загадок для науки. І лише Карина просто подорожувала зі мною. Тоді нам здавалось, що ми любимо одне одного.

- Що за шум? – в кімнату зайшла Марія.

Клієнти, звісно, знали цю тридцяти семирічну блондинку, в строго закритому одязі, як відьму Леону. Ми знайшли її в Одесі. Вона знала все про місто. Знала, де хто водиться, і де що трапляється. Її «магічні здібності» ми зневажали, так як все, що вона могла — це замилювати очі. І нам потрібна була така людина в команді. Ну так казав Марко.

Я ж сидів на дивані і спостерігав за бесідою Карини та Антона. Я не ревнував. До сих пір брешу собі, але я не ревнував…

Так, в більшості випадків, і проходило планування наступного «спасіння». Пусті балачки про непізнане. Хіромантія, карти таро, магія вуду. Дарвінізм як спосіб описання процесу людського життя (Геральт пропонував мені та Марку дати потомство і глянути, чи передасться це по спадковості). Смерть в релігіях (а особливо пошук людей з такими ж здібностями, навернення їх до церкви. А далі розповісти всім про цей «Дар Божий»). Парапсихологія. Патологія. Танатологія. Цитування Альфреда Нобеля, Івана Павлюка, Клода Бернара, Володимира Неговського, Іллі Мечникова та багатьох інших вчених, що хоча б якимось боком розглядали питання життя і смерті. І ніщо з цього всього не вело до способу, як розірвати взаємозв’язок, коли рятуєш одного, а помирає інший. Проти цього безсильна була наука, релігія і магія. Ми не могли ніяк розгадати цю загадку. Це просто потрібно було прийняти як факт…

Для чого я це розповідаю? Ну, по перше це мало б позбавити мене від питань, чому я не візьму нікого в команду. По друге, доля багатьох з тих, хто з нами працювали невесела і ніхуя не позитивна. По третє, наші невдачі закарбували в мені примирення до того, що смерть не дасть себе обдурити. Вона прийде і зробить свою справу.

Але є і плюси. Ось звідки я стільки всього знаю…

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now