Той, що обманює смерть

Розділ 51.

Наталя не поспішала відкривати, якби сильно я не пришвидшував її своїм гупанням в двері. Нарешті я почув її повільні кроки.

- Хто там? – сонно запитала вона.
- Макс, – тихо сказав я.
- Макс, блять, четверта ранку. Мамина мама, ти що з часом не дружиш?!
- Просто відчини срані двері! – зірвався я.

Вона промовчала. На мить мені здалось, що вона просто піде спати і залишить мене тут самого. Але, на щастя, замок клацнув, і двері з легеньким рипінням відчинились. Наталя була сонною, в одній довгій футболці замість піжами. Мабуть вона хотіла запитати, якого хуя мені потрібно, або просто забула, що це вона мене заклала. Але двері були вже відчинені. Вона бачила закривавленого мене в рваному одязі.

- Макс, я…
- Просто заткнись і починай збирати речі, – я перебив її жалюгідні спроби виправдатись. – І ні слова, бо ти вже натворила достатньо.
- А як Саша і Марко? Чому ти сам?
- Вони живі, просто не було часу чекати їх. Вони однаково не пропадуть.

Вона намагалась не показати свої сльози.

Намагалась бути сильною, але як кожна жінка, вона просто розревілась. Її руки потяглись до мого лиця.

- Боже, що з тобою зробили?! – Наталка почала ревіти. – Вибач! Вибач мене!
- Просто дай мені зайти всередину, – в моєму голосі пролунала крига.

Вона пустила мене всередину.

- Я не знала, що вони будуть робити…

Ну, звісно. Мій затуманений мозок не вірив їй. Щось всередині мене нашіптувало мені план помсти. Але якби я хотів помститись, я б просто не їхав за нею і не протаранив би ту машину.
- Збирайся, – наказав я. – Вони їхали і за тобою. Я затримав їх, але, думаю, ближче до ранку вони будуть вже тут.

Це її шокувало ще більше. Хитра відьма в моїх очах стала простою наляканою жінкою. Але вона повернулась і побігла до кімнати. Так я і знав: одяг, гроші, цінності її не цікавили. Лише те, що знаходилось в її кімнаті, де вона проводила ритуали.

Я пішов за нею. Чомусь тепер йти стало важче. В боці сильно боліло. Аж тепер моє тіло нагадало, скільки воно витерпіло через мою тупість. Треба було тоді не йти в паб. Або піти в будь-який інший. Скільки б всього я уник.

Коліно підігнулось, і я влетів в шафу. З гуркотом відскочив від неї і впав на землю. В голові закрутилось. Наталя вибігла з кімнати з маленьким рюкзаком в руках.

- Макс? – покликала мене.
- Що сталось? – з сусідньої кімнати вийшла Ліля.

Вона теж була в одній футболці. Видно залишилась тут на ніч. Подруги як-не-як. Чомусь мене це не здивувало. В голові пролетіла думка: Наталія сидить, плачеться і жаліється на мене. Робить так, щоб мене покинули абсолютно всі. Але я не розізлився. Якась частина мене розуміла, що я заслужив. Я сам до цього довів. Грався ними, крутив в своїх інтересах, не враховуючи їхніх.

- Все нормально, – я спробував встати, але мене знову повело. – Одягайтесь, нам час їхати.
- Куди? – Ліля нічого не розуміла.
- Довго пояснювати, – рявкнула Наталя. – Збирайся! Макс, ти йти можеш?

Я показав їй ключі від машини. Мене знову повело, я починав засинати оперись до стіни.

- Ти на машині? – здивувалась Наталя. – Навіть питати не буду. Не хочу знати, звідки в тебе транспорт.

Я не відповів. Очі закрились. В свідомості виринуло те видіння. Я в темноті, а навколо мене всі люди, що померли по моїй вині. І знову ореол світла поволі згасав. Вони підходили до мене, простягали руки...

- Геть! – загарчав я, провалюючись в темряву. – Геть! Я вам не дістанусь! Мене ви не візьмете. Геть…