Той, що обманює смерть

Розділ 62.

Аліну сильно трясло. Довелось кілька разів її поправляти, щоб вона не впала з дивану. Я сидів в м’якому кріслі навпроти неї і мовчки чекав. Якби перед тим я не дав їй кілька крапель делірія, я б вирішив, що вона епілептик. Тоді я б знав, що робити.

Але не з делірієм. Пійло впливає по різному на кожного з нас. В тих кількостях, що їх вживаю я, він смертельний, але в маленьких дозах — він може викликати різні ефекти. Що зараз бачила, чи відчувала Аліна, я міг би лише здогадуватись. Вона мене не чутиме ще десь годину, тож я відкинув голову на спинку крісла і спробував задрімати.

Виходило слабо, тож більшість часу я розглядав стелю в колишній квартирі Антона. Пам’ятаю, як ми познайомились з ним: він побачив, як ми з Марком врятували Карину. Антон розумний – до нього дійшло, що це не випадковість, тож він не проґавив свій момент познайомитись з нами. Чи може з Кариною, точно я сказати не міг. Але він знав потрібні слова, та методи зав’язати з нами контакт.

Ми ж з Марком тоді зраділи: нарешті в нас з’явилась допомога. Нарешті хтось оцінив наші здібності.

Антон був гравцем. Гравцем з долею, оскільки карти його не цікавили — він грав з життям. Хтозна, може він заразив цим нас також. Йому не було діла до людей, він просто хотів надати змісту всім своїм авантюрам. Для нього все життя було просто полем, а ми фігурами що ходили рівно на стільки кроків, скільки чисел випало на кубиках. Це його й згубило.

Йому було мало, він хотів піднімати ставки, і життя нагадало йому, що він теж всього лише фігура, котра ходить рівно на стільки – скільки ходів йому відміряно.

***

Я лежав на кушетці. Геральт сидів поруч і записував щось в свій блокнот. Мене це страшно злило, але Геральт, всім своїм видом, демонстрував свій похуїзм.

-Марко говорив, що ти втрачаєш свої здібності, – Врешті почав він.
-Марко взагалі дохуя лишнього говорить, – не стримався я. – І багато з того його не стосується.
-А ти думав, що робитимеш, коли перестанеш бачити смерті? – спитав той.
-Радітиму, – не думаючи відповів я. – Можливо зроблю невеличку вечірку. Вас не запрошу.
-Тому що я проти того, щоб ти перестав бачити чужі смерті? – Геральт за звичкою поправив окуляри середнім пальцем.
-Тому що ви зануда, док. Ви не знаєте, що це таке…
-Не знаю, – погодився Геральт. – Але раз в тебе це є, то чому б…
-Чому б що? – я відчув, як в мені закипав гнів. – Чому б мені не хотіти розвивати це. Я більше не можу покидати своє тіло і бачити чиюсь смерть.