Той, що обманює смерть

Розділ 4.

Церква на вулиці Чорновола мала специфічне розташування. Зліва від неї, на іншій стороні вулиці, був університет. Справа, в кількох метрах позаду – пологовий будинок. Ніколи не міг стримати язик за зубами, щоб не похвалити відвідувачів церкви. Одні хрестять дітей, інші моляться, щоб нормально здати сесію.

Час їм виставляти розцінки, як це зробила відьма Наталка. Закрити заліки та екзамени на сесії – 500 гривень. Для парафіян, що спочатку «закривали сесію», а потім народили дитину (в студентів таке буває, згадати хоча б мою колишню) знижка.

- Придумуєш нові жарти, Антихристе? – почув позаду себе.

Я стояв до церкви спиною і курив. Мимо мене проходили люди зі служби. Вони минали ворота, розвертались, хрестились і йшли геть. Я розумів їх, всім треба в щось вірити. Мені теж. Це єдиний спосіб не здуріти.

- Корекція старих, – я викинув сигарету, розвернувся лицем до церкви. – Доводжу їх до ідеалу.

Мені на зустріч йшов отець Михайло. Вже не молодий, на голові лисина поміж копни сивого волосся. Бороди він не носив. Не любив і не хотів. Його стан хилився, наче дуб від сильного вітру, неохоче, і не здаючись до самого кінця. Але що вік, що стихія – це сили проти яких вистояти неможливо.

Він простягнув мені свою старечу руку. За останні кілька років, що я його не бачив, він сильно постарів. На шкірі додалось кілька зморшок, рухався він вже не так впевнено. Але що не змінилось, то це його очі. Все такі ж живі. Він наче вів двобій зі смертю. Та все хотіла його забрати, але щось в ньому підтримувало життя, захищало його від неї. Видно в Бога на нього ще якісь плани.

- Радий вас бачити, отче! – всміхнувся я.
- Де ти пропадав? – батьківським голосом запитав він. – То тебе немає три місяці, то три роки.
- Та от, вирішив зайти, запитати, як у вас справи?
- Не бреши мені, старому! – перебив священник. – А то не знаю, чому ти приходиш.

Він показав рукою на одну з дерев'яних лавочок, що знаходилась у дворі перед церквою. Ми поволі пройшли, сіли. Хотілось ще курити, але при отці Михайлу, я не ризикував. Старість старістю, церква церквою, а недопалена сигарета грозила бути запханою мені прямо в вухо. Сили в нього все одно вистачало. І я знав його в моменти суворості.

- Затримався ти тут, – сказав він оглядаючи собор в якому правив служби. – Може тут і залишишся?
- Навряд чи, – відповів йому. – Вже шукаю місто де я ще не був.
- Що ти знову зробив? – запитав він.
- Я знову втрутився в природній хід речей, – відповів йому. – Я знову врятував людину. Дівчину, молоду ще зовсім.

Він мовчав. Погляд його скользив по церкві. Він не любив цього. Навіть якось пропонував вигнати з мене бісів, але я відмовився. В мене немає ні ознак одержимого, ні навіть натяків на шизофренію, яку екзорцисти часто плутають з першим. Я продовжував.

- Перед тим я відмовився допомагати одному дядьку. Він благав, пропонував гроші, але я відмовився.
- Цей, що розбився за містом сьогодні вночі? – уточнив Михайло.
- Він, – ствердно кивнув.

Газети та новини міста, де ти живеш потрібно читати. Та й той лисий хрін був якоюсь шишкою тут. Ну, одним менше.

- А дівчину тоді чому врятував?
- Вона мала померти на моїх очах? В того було кілька годин. А в неї лічені хвилини. Я просто стояв і дивився як на неї мчало біле БМВ.
- Ти не боявся, що загинеш?
- Я не мав часу на таке. Та й, навряд чи, я б загинув. Смерть все ж уникає мене.
- Дивись, як би вона тебе не помітила. Смерть це ще не все, ти міг просто стати інвалідом.
- Мені не вперше. Довелось ризикувати. Вибору не було...
- Вибір є завжди, – спокійно сказав він.
- Значить я зробив невірний.
- Чому невірний? Бездіяльність це теж гріх. Згадай Понтія Пилата, що не допоміг врятувати Ісуса, хоч міг. Тобі тяжко, я знаю. Але інколи доводиться робити неприємні речі. Їх потім потрібно довго спокутувати.
- Отче, я не каявся з класу другого, — єхидно всміхнувся. – І зараз, я теж не збираюсь читати «Отче Наш» кілька десятків разів.
- Хто б тебе сповідав? – відповів отець. – Ще час на тебе тратити. Тобі і так дорога в пекло. В тебе один з самих тяжких гріхів.

Я промовчав. Хотілось щось сказати типу «Пекла не існує», але толку. Я не збирався обманювати сам себе. Я просто не знав правди, як там на тому світі. І не хотів.

- Я то думав, ти вже перестав рятувати людей. Коли був останній раз?
- Півроку тому, – подумавши сказав я. – Найбільша помилка в моєму житті.
- Що тоді сталось?

Я промовчав. Розповідати не хотілось. Він подивився на мене. В його очах ніколи не було осуду. Просто, він з тих, хто вважав, що на все воля Божа. Мовляв: так треба. Але зараз він не питав мене нічого. Він не міг знати, що тоді сталось, але він розумів мене. Перший раз я завітав до нього, в п'ятнадцять. Я тоді тільки почав розуміти, що й до чого. Батьки водили мене по лікарях, але ті не могли нічого зрозуміти. Просто я не розповідав цього їм. Що я скажу? Я бачу коли хтось помре. А буває мені це сниться.

Шизофренії в мене не було це точно. Я не спілкувався з уявними людьми. Тоді...

Тоді хтось порадив прийти в церкву, мовляв, може я одержимий. І тут ні. Зі мною все нормально. Там я і познайомився з отцем Михайлом. Він був тоді молодшим, старість тоді обходила його стороною. Зрозуміла річ, він мені не повірив. Тоді я додумався обійти всіх людей, що були в церкві. За кілька хвилин отець Михайло знав, хто з них не доживе до наступного ранку.

Далі він сам знайшов мене. Він поставив собі за мету дослідити природу цього. Два роки не дали нічого. Все що відкрив він, я знав і до цього.

- Я, взагалі то, прийшов по допомогу, – сказав йому.
- Все як завжди? – перепитав він. – Через кілька днів ти все знатимеш.
- В мене немає кількох днів.
- Я священник! – гримнув отець Михайло. – Я не можу дізнатись про тих, хто помер, доки хтось з рідних не прийде в одну з церков. Сьогодні ввечері, може завтра. А може взагалі нічого не буде. Раптом ніхто не помер замість міченої.

Я гірко всміхнувся. Якби ж то. Ні, правила завжди однакові. Виняток один, самогубці. Їх рятувати можна і треба хоч і дуже тяжко. У всякому разі я колись так думав.

- Ціна була заплачена, – я говорив, як Наталя та отцю це не подобалось. – Просто потрібно знати чи я зняв мітку.
- Є підозри? – нахмурився він.

Я кивнув. Підозри були. Інстинкти, чуття – життя навчило мене довіряти їм, і я довіряв. Але знати потрібно напевне.

Чому я пішов до нього за цим? Поясню просто: він священник, а священники знають, де, коли й хто з них веде похоронні процесії. І будьте певні, вони знають — хто, як помер. Оце мені й треба. Мені треба побачити тіло та дізнатись, як це тіло перестало дихати. Але це не сьогодні.