Той, що обманює смерть

Розділ 14.

Ранок не приніс з собою нічого нового. Карина поїхала за речами, що вона їх залишила…

Навіть не хочу знати де. Головне, що вона приїде. Вона мала пожити в мене тиждень. Не так вже й багато, якщо подумати. З ліжка я не піднімався. Не міг. Мені вчора таки добряче дісталось. Щелепа боліла, кілька зубів в ній погрозливо похитувались.

Що ж, кілька днів нічого твердого я їсти не зможу. Я підняв ковдру. Справа кілька нижніх ребер посиніли. Вони боліли, коли я рухався. Перелом?
Ні, не думаю. Якщо подумати, я ще легко відбувся. Кілька подряпин на носі, синяк під лівим оком.

Легенька подряпина на шиї від ножа. Але могло бути й гірше.

- Вставай! – вголос заговорив до себе, згадуючи слова батька, що він казав колись нам з Марком. – Сонце встало, і тобі вставати час…

За вікном загриміло і аж тепер я зрозумів, що йде злива. Поволі, дуже поволі, подумки охкаючи і ахкаючи я встав. Не знаю, якби тут була Карина, я б охкав і ахкав не подумки, а в голос, але демонстративно робив би вигляд, що нічого страшного не сталось. Знаєте, це як робити проблему з майже пустого місця, а потім сказати, що тобі похуй на цю проблему. От так, мабуть вчинив би і я, якби мене зараз бачила Карина: корчив би з себе пораненого героя. Це приємно – бути таким в очах красивої жінки. Тобі здається, наче ти по-стаєш перед нею таким собі воїном, хочеться, щоб вона одночасно тебе жаліла і вихваляла…

Але красивої жінки поряд не було, тож я вирішив не вимахуватись. Мені бувало й гірше, чого дарма напружувати діафрагму. В холодильнику знайшовся лід. Прекрасно. Я роздробив його, скинув в пакет, приклав до ребер. Холод неприємний лише кілька секунд, а тоді це на мить здалось блаженством. Синяки тепер буде видніше, але хоча б не так боляче. Чи було мені образливо? Ні. Навіть спогад про діда, котрому не допоміг, не зміг допомогти зник. Таке життя.

Хуйня трапляється – життя продовжується.

Повернувся до холодильника, взяв пляшку віскі (я можу собі це дозволити, гроші все ж не проблема) тоді взяв з підвіконника попільничку і сигарети.

Рахуй неділя вже розпланована. Я пролежу в ліжку з льодом на ребрах та в стакані, куритиму з заплющеними очима, слухатиму дощ і чекатиму Карину. Не так все й погано…

Як тільки я влігся, і вже зібрався покласти попільничку на груди, та покурити подзвонив телефон. Щось потягло мене до слухавки. Дзвонила Ліля. Дивно, ми тоді дивно попрощались. Я все зіпсував своїм поцілунком. Або думав, що зіпсував. Та по факту, яка різниця?

- Алло.
- Привіт, – сказала вона.
- Привіт.
- Я вчора дзвонила, – з докором в голосі сказала вона.
- Спав мабуть, – збрехав я.

Ще не вистачало розповідати про Карину. Не варто їм знати одне про одну. Взагалі це хороша річ зробити так, щоб дівчата між собою ніде не пересікались. Вона нічого не говорила. Я теж мовчав. Можна було поцікавитись, як її справи. Наче мені це цікаво. Не можна плутати те, що потрібно зробити, з тим без чого можна і обійтись…

- Ти зайнятий сьогодні? – врешті спитала вона.

Я отетерів. Серйозно? От так просто? Скучила, чи? Ні, щось не те.

- Тобі потрібна допомога? – запитав її. Он воно що.
- М, так, – здалась вона. – Я переїжджаю з подружкою на нову квартиру…
- Не продовжуй, в вас багато речей? – всміхнувся в слухавку.

От так просто? Аякже, роз катав губу. Що за мода в жінок дзвонити, коли щось потрібно? Хоча… Та ні без шансів, намагатись змінити щось в жінках, це ніби бути Дон Кіхотом і битись з вітряками. Просто дарма схопиш тягла і все.

- Кажи адрес і час, коли бути! – впевнено сказав я.

Глянув в вікно. На вулиці блискало. Блять! Ліля вдала обурення, що я не пам’ятаю де вона живе.

- Ти що забув?
- Це для таксі…

Мій тон нагадував тон злого втомленого лікаря, що пояснює щось людині з синдромом дауна.

Образливо? Згодний. Але мені начхати. Я б відмовився, але мені треба знайти першопричину появи в неї мітки. Ми попрощались. Я підійшов до склянки з віскі. Передзвонив в таксі. Сказали, що мені пощастило і такса буде через кілька хвилин. Душ, привести себе в порядок і якраз на вихід.

Випити і «повмирати» на ліжку я вже не встигну.

- А день так гарно починався, – пробурмотів сам до себе. – Прекрасно, блять, просто прекрасно!