Той, що обманює смерть

Розділ 11.

Я сидів в барі Спотикач. Я б сказав, що це гарний паб, і це, може, була б правда, але яка мені, по факту, різниця де напиватись?

Темна атмосфера, гучна музика, натовп, в якому легко загубитись. Я б волів, щоб музика лунала в мене в голові. Я не хотів чути своїх думок. Просто пив би от так, але не було б ще думок. Я дивився новини по телевізору. Читав стрічку новин. Знову кримінальна хроніка. Згадали вчорашнього лисого, його похорони в понеділок. Далі йшла інформація про кілька понівечених тіл, в різних куточках України. Наче мало людей вмирає щодня. Саме жахливе, що крім того лисого і ще кількох людей, решта не повинні були померти. Звідки я це знаю? Просто знаю і все.

- Ще? – запитав бармен.

Я мовчки кивнув. День був насичений. Сил не залишилось. Всього за добу моє життя знову перевернулось з ніг на голову. Я жив, як всі, ось вже кілька років. Так, я бачив смерть, але не влізав в це. Все має йти своєю чередою. Це життя. Не я його створив. Не я вирішую, кого забере.

Очі закололо. Хотілось чи то плакати, чи то рознести все навколо. Знаю, в мене більше питань та проблем ніж відповідей та способів їх вирішення. Чому на Лілі до сих пір мітка? Як зняти прокляття наслане Едиком? Що тут робить мій брат? Я навіть не знав з якого кінця за них братись. Все, що мені залишається – це чекати. Чи міг я пустити все на само тік?

Ні. Я міг, але не хотів. Найлегше — це просто заплющити очі і повернутись спиною. Тоді від тебе дійсно нічого не залежить. Тоді від обставин залежиш ти. Я так не хотів. Ось вже кілька років я намагався уникати цього. Я просто б’юсь головою в одні і ті ж стіни.

Розрахувався. Вийшов покурити. На вулиці дуло. Вночі буде дощ. Дістав сигарету, закурив. Ноги несли мене по нічних вулицях міста, а я далі розривався між двома емоціями.

- Дивись куди йдеш! – хтось штовхнув мене в плече.
- Звали! – не обертаючись буркну у відповідь.

Рука схопила мене за плече і розвернула.

- Ти що, сука?! – прогарчав хтось.

Я не особливо розгледів того, хто мене вдарив. Помітив лише, що їх було двоє. Спортивні костюми, запах перегару. Моя губа тріснула. Якщо до того в мене був вибір між емоціями, то тепер вибір зроблений. З тваринним риком я вперіщив комусь з них в лице. Він впав. Не як в бойовиках, просто його повело трішки вбік наче він був на кораблі, в шторм. Другий одразу вліпив мені. Ми обмінювались ударами наче в старому англійському боксі. Там ніхто не захищався, ніхто не ухилявся. Там просто били, місили, вибивали одне з одного лайно.