Розділ 68.

64 10 0
                                    

- Він прокидається.
- Ні, тобі здалось.
- Та ні, он повіки смикаються.
- А, точно! Таки живий.

Мені набридло чути незнайомі голоси над собою, і я вирішив глянути на тих, хто потурбував мене. Моє тіло лежало на незручному ліжку. Кімната була біла, що головніше – я був там не один лежачий.

Навколо мене стояло кілька молодих людей в халатах. Невже я таки потрапив в лікарню? Я спробував зазирнути в глибини своєї пам’яті, але слід про це стерто…

Молоді люди між тим продовжували перешіптуватись між собою.

- Ви хто, блять, такі? – не витерпів я.
- Інтерни, – невпевнено сказала одна дівчина. – Набираємось досвіду.
- Як ви себе почуваєте? – запитав один з хлопців.

Я не міг їх розгледіти: в очах темніло, в голові паморочилось. В грудях ще боліло.

Стоп! Я ж помер. Я мав померти від такого удару.

- Нормально я себе почуваю! – тоді додав подумки: як для мерця.
- Ви три дні не приходили до тями, – сказала та сама дівчина. – Лікарі не могли встановити вашу особу.

Навіть міліція приходила, але і вони не знають, хто ви. Ну, нам головний хірург так сказав.

От і чудово. Ще не вистачало світитись. Той слідак з Івано-Франківська, дружина покійного бізнесмена, котрого я не врятував, а ще арійське братство шукатиме нас за скорочення Марком їхнього числа.

Я спробував піднятись. В грудях дико боліло, шви почали легенько тріщати, але це мені не завадило. Треба знайти Аліну та брата.

- Вам не можна вставати! – хором закричали студенти.

Це я, як би, і без вас знаю. Але час не терпить очікування. Двоє з них схопили мене і вклали на ліжко. Дівчина побігла по медсестру. Я не міг опиратись, надто слабким я себе почував. Ось вже прибігла медсестра і вставила шприц в катетор, котрий стирчав в мене в руці, і котрий я навіть не помітив.

- Непотрібно, – слабким голосом сказав я.

Пізно, рідина пішла по моїх венах. Повіки налились свинцем і я знову поринув в темряву.

***

Я повертався додому. Хоча, важко назвати дім квартиру, котру ви недавно з братом зняли. На вулиці йшов дощ. Я промерз до кісток, хоч на вулиці вже давно була весна. Йшов я попри студентські гуртожитки, розминаючись з молоддю, що ще вчилась. Чесно кажучи, в їхні роки, відрізнявся я від них мало: сам рік назад закінчив ВУЗ. Студенти пробігали попри мене, в марних надіях сховатись від дощу. А я тоді любив дощ. Любив гуляти, мокнути під ним. Тоді.

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now