Той, що обманює смерть

Розділ 31.

Ліля сиділа на лавці і чекала мене. Я оцінив її здалеку: чорне коротке плаття, волосся зав’язане в хвіст, спина пряма, підборіддя високо. Вона нервувала, як би сильно вона намагалась цього не показувати. Чи нервував я? Не знаю. Мабуть. Мені звісно не вперше потрапляти в такі ситуації, але звикати до них бажання ніякого. Ліля виглядала прекрасно, хоч і вибрала строгий стиль одягу. Завжди дивувався, як жінкам це вдається. Передати настрій одягом, зачіскою, макіяжем…

- Привіт, – підійшов до неї.
- Привіт, – якось віддалено сказала вона.

Голос чужий. Це не моя Ліля. Вона дивилась кудись вдаль. Що ж, краще її не обнімати. Я сів біля неї, дістав сигарети і закурив. Їй не подобався дим, а мені не подобалось те, що я мав би їй сказати. 1:1.

Насправді думки мої роїлись навколо того, що сказав брат. З прокляттям розбереться бабка Наталії. Що тут забув мій брат, я вже знаю. В мене всього кілька днів, до від’їзду Карини. Глянув на Лілю: її погляд поринав у хвилі нічного озера.

- Ти знову з кимось побився? – запитала вона.
- Так.
- Навіщо?
- Бо так сталось.

Вона промовчала. Я знав, бачив, як вона хотіла запитати, але вона не могла собі цього дозволити. Дурні жінки. Навіть наймудріші з них знають, що вони дурепи. Я б їх ненавидів, якби так сильно не любив…

Думки знову полетіли в сторону того психопата. Його жертви на моїй совісті. Я маю покласти цьому крапку. Але чи можу я залишити Лілю. Вона тепер на моїй відповідальності. Якась частина мене кричала: нехай тільки дасть привід…

Я не міг цього зробити. Частково, я хотів її залишити, я хотів знайти того горе-самогубця. Це важко. Це до біса важко робити вибір. Ми всі уникаємо цього. Я теж уникав. Я боявся. Я не хотів зіткнутись з жахливими наслідками своїх дій. А вони будуть, щоб я не вибрав…

- Ти прийшов, якраз за кілька хвилин до вибуху, – заговорила Ліля. – Ти вже вдруге врятував мене.

Я мовчки курив. Може вона чекала пояснень, але було ще зарано. Що, думаєте, я от так все розповім з перших хвилин? Я можу, але як тільки я зроблю це дороги назад не буде. Стирати пам’ять я не вмію. Нехай спочатку вона наговориться.

- Тоді, витяг з під машини. Тепер увірвався в квартиру всього за мить до... Це не спів падіння, навіть не починай. Ти шпигуєш за мною?
- Навіщо мені це? – спокійно запитав я.
- Не знаю. Звідки тоді ти знаєш, що має статись? Чому ти спочатку не хотів рятувати Жанну?
- Не вірив, що вона зможе вибратись, – чесно сказав я. – Як вона до речі?
- В тяжкому стані – Ліля вперше глянула на мене з неприхованою ненавистю. – Але лікарі говорять, що жити буде.