Той, що обманює смерть

Частина 4. Вороги та союзники. Розділ 54.

Сопіння мулатки виводили мене з себе. Шоколадне тіло з шовковою шкірою, котре я обожнював вночі, не могло аж ніяк розпалити мене сьогодні. Але мене це не переймало. Вона отримала свою платню за ніч. Я піднявся, підійшов до вікна розтулив штори. З вікна вид на Дніпро. Що-що, а вид з борделю був прекрасний. В голові гуділо, сонце різало очі. Шлунок вже кілька днів не бачив нормальної їжі. Здається сьогоднішній день стає тривожним вісником. Скоро мій організм не витримає і дасть збій. Але я не хотів звідси виходити. Я не хотів повертатись в світ, де перед моїми очима пролітали жахливі картини людських смертей. Я б волів залишитись тут. Тільки от мої гроші занадто швидко закінчувались.

Відкрив вікно. Закурив. Мулатка прокинулась. Позіхнула, протерла рукми очі, піднялась з ліжка, підійшла до мене і поцілувала в плече. Дивно, повії зазвичай не проявляють таку ніжність.

- Це за що? – здивовано запитав я.
- За те, що ти вночі був джентльменом, – всміхнулася вона. – Рідкість в наші дні.
- Невже? – я дав їй сигарету, але вона відмовилась.
- Так. Чоловіки думають лише про себе. Лиш би вдовольнити свої інстинкти та своє его.

Я промовчав. Вона, сама того не відаючи, штрикнула мене в саме серце.

Я не пам’ятаю, скільки часу пройшло. Знаю, що ми вчотирьох знайшли житло, як тільки приїхали в Київ. Пам’ятаю, як вийшов на балкон квартири на Троєщина і подзвонив Карині.
- Алло? – в голосі чулось здивування.
- Привіт, – тихо сказав я. – Я…
- Навіщо ти подзвонив? – в неї затремтів голос.
- Я в Києві. Приїхав до тебе.
- Брешеш.
- Ну не тільки до тебе…
- Я виходжу заміж. Вибач Макс.

Пам’ятаю, що повітря кудись зникло. Серце зупинилось. В шлунку стало пусто, наче в пустелі Сахарі. З останніх сил я повільно і чітко вимовив побажання щасливого життя і ввічливо попрощався. Тоді вибив. З хвилину я стояв і крив недопалок від сигарети, не помічаючи, що дим вже не йде.

І ось я прокинувся тут в компанії повії та похмілля. Скільки ночей я провів тут мені невідомо. Всі дівчата вже вітались зі мною, деколи навіть готували мені та робили каву. Я ж допомагав здоровенному охоронцю на прізвисько Барбос викидати дебоширів. Хоча йому моя допомога не особливо була потрібна.

- Може повернемось в ліжко? – запропонувала мулатка. – Марта все одно ще спить…

Марта, точніше Марта Ігорівна, старенька низька пенсіонерка була в них за старшу. Колишній бухгалтер гарно реалізувала себе на пенсії. І контролювала все залізною, хоча й старечою рукою. Не знаю, ким точно доводився їй Барбос, але зуб даю, що точно родич.