Той, що обманює смерть

Розділ 73.

На кладовищі дув сильний вітер. Він, наче невидимий Форест Гамп, шугав серед могил, інколи врізаючись в нас. Я щільніше закутався в піджак, чи то від холоду, чи то від похмілля, що викликало тремтіння. Ніхто не сказав ні слова за весь час.

Навіть Аліна не відпустила жодного жарту. Саша стояв блідий немов стіна. З нас всіх він найгірше приховував свої емоції. Марко з нами не пішов. Та й не потрібно було. На ньому висіла відповідальність, так само, як і на нас. Але мій брат не з тих, хто піддається сентиментальності. А от я…

Я вже не знаю, що зі мною діється. Я загубився, втратив орієнтир. Мене, наче самотній човен, носить серед бурхливого моря. Але це не найгірше.

Найбільший апогей моєї депресії настає, коли в морі настає штиль. Тоді немає нічого. На мене давить лише пустота. І в ній немає нічого. Наче я – пуста оболонка без душі. Не знаю, я мав би злитись, мав би відчувати себе винним, але цього не було. Не було нічого. Навіть жалю. Лише пустота.

***

Кроки Лілі доносились десь згори. Я понісся за нею. Дихання стало частшим, збивалось з ритму, шви на грудях загрозливо тріщали. Ще б не вистачало, щоб вони розійшлись, і я б стік кров’ю. Ні, тільки не зараз.

Як вона так швидко бігає? Ще й босоніж…

Останній поверх. Сходи на дах. Я вдарився головою об одвірок, вилаявся і виповз-викотився на дах. Встав, продовжуючи лаятись, тримаючись за голову. Ліля сповільнила біг і перейшла на ходу. Я покликав її, але вона не озирнулась. Кроки були на диво впевнені. Вона одним стрибком опинилась біля перил.

- Ліля! – прокричав щосили.

Марно.

***

Вітер посилювався, ставав все дошкульнішим. Бив, карав мене, але марно. Я не збирався йти. Мої очі вивчали напис на плиті. Звичайний граніт, ніякого багатого оздоблення – проста чорна плита з фотографією середньої якості.

- Ходімо, – сказав Аліні та Саші. – Холодно.
- Ми могли цьому завадити, – глухим голосом сказав Саша.

Ми промовчали. Могли. Ще й як могли. Але не зробили нічого. Всюди нам не встигнути. Сіли в машину. Саша за кермо, бо я ще відходив від алкоголю.

- Куди тепер? – запитала Аліна.

Відповісти я не встиг. Подзвонив телефон.